Промінь

Я виграла конкурс на участь в експериментi «Промiнь». Мене попередили, що крiм мене, тут буде ще трое учасникiв. Це ви?

Денис удавився кефiром i закашлявся. Славiк без прохання ляснув його по спинi – даремно, ще й боляче. Еллi переводила прищулений погляд з одного на другого.

– Учасники, – Славiк теж здався ошелешеним. – Спiвучасники… У сенсi… Який, к чорту, «конкурс»?! Я в трунi бачив цей «проект»! У бiлих капцях! У мене був вибiр – або я роблю, що вони хочуть, у iхнiй довбанiй програмi, або сiдаю в колонiю на п’ять рокiв.

Я думав, ви теж так: у вас проблеми iз законом, i ви погодились!

Кiлька секунд усi мовчали. Денис важко дихав, клятий кефiр застряг у горлi будiвельним розчином. Нарештi, Еллi повернула до нього блiде лице:

– А ти? Ти виграв конкурс чи тебе хотiли посадити?

Денис знаком дав зрозумiти, що не може говорити. Славiк прицiлився ще раз ляснути його по спинi, але Денис устав i вiдiйшов:

– Мене запросив дядько Роберт, – сказав вiн хрипко.

– По знайомству? – Еллi подивилася на нього, як на позавчорашню упаковку з-пiд гамбургера.

– Ти справдi не розумiеш?! – запитав Денис безпорадно. – Я що… один отут такий?!

Йому стало так кривдно, наче за спiльним обiдом йому принесли на порцеляновому тарелi коров’ячий корж. Вiн повернувся до Еллi:

– Ти хотiла в цей проект? З власноi волi? Ти хто така, взагалi, звiдки?! Хто ви всi такi?!

– Чого ти заводишся на рiвному мiсцi, – примирливо сказав Славiк. – Нормально все. Охолонь.

Денис, хитаючись, пiшов до дверей.

Зупинився – куди йти?! Сiв прямо на пiдлогу й закрив лице руками. Еллi, Марго й Славiк дивилися на нього з тривогою й легкою зневагою.

– Нормально все, – сказав Денис з iстеричним смiшком. – Нормально… Де ми зараз, га? Де цей будинок, у Магнiтогорську?!

– Я так розумiю, що десь у Примор’i, – припустила Еллi. – Але, взагалi, це закрита база. До iнформацii, де вона розташована, ми не маемо допуску.

– А я скажу, що ми в Калiфорнii, – Денис уже смiявся вголос. – Народ, ви не уявляете, в яке лайно ви вскочили.

Не знаете, хто такий дядько Роберт, так? Ну, тепер дiзнаетесь!

Блiда Марго, що досi сидiла бiля стола нерухомо, як шахова фiгура, взяла склянку води зi стола, пiдiйшла до Дениса й опустилася з ним поруч:

– Випий.

Вiн послухався. З надiею подивився iй в очi:

– Ти… розумiеш, про що я, так? Як ти сюди потрапила?

Марго мовчала кiлька секунд, а коли заговорила, голос ii тремтiв:

– Мiй хлопець… занедужав… лейкоз.