Промінь

 – Ну й компанiя…

– Ти расистка? – поцiкавився Славiк з доброзичливим iнтересом.

– Дурень… Я намагаюся зрозумiти, за яким принципом нас добирали, – вона озирнулась. – Ти, Марго, граеш у вiдеоiгри?

Блондинка похитала головою:

– Нема часу на дурницi, я серйозно займаюся танцями.

– Затанцюй! – запропонував Славiк, але Еллi так на нього подивилася, що вiн одразу заткнувся.

Кiлька хвилин нiхто нiчого не говорив.

– А… от ви розумiете, як рахуються цi параметри? – нерiшуче заговорила Марго. – Цивiлiзованiсть, щастя, сенс життя – у вiдсотках…

– От i видно, що ти не граеш, – сказав Славiк.

– Це програма, там усе формалiзовано! – вiдрiзала Еллi.

– Нi, – тихо сказав Денис, i всi подивилися на нього. – Це не програма, там, на кораблi. Це люди.

«ПРОМІНЬ». МАКСИМ

– Мене лякають ii iсторii, Марiе.

– Їх розповiдають, щоб налякати, – вона опустилася поруч i поклала обидвi долонi йому на голову. Вiн обережно вивiльнився.

– Я не про те. Це завжди iсторii про смерть.

Так треба?

– Необхiдно. Вони освоюють iдею смертi в iгровiй формi. До того ж, цi казки – елемент культури. Що бiльше iсторiй, традицiй, що багатший фольклор на «Променi», то краще для всiх, друже.

Вона обiйняла його за плечi.

– Ти перестав ходити на океан. Чому?

– Утомився.

– Вiдпочинь. Вiджени тривоги, усе добре. Як Анiта?

– Живе зi своiм художником.

– Ну й прекрасно. Знаеш, якщо людина щаслива – це заслуга ii самоi. Спробуй бути щасливим з нашим рiвнем рефлексii… Пам’ятаеш, як ми iхали крiзь хмару, i як базiкали, i йшла тропiчна злива?

Вiн засмiявся.

Один спогад, як нерозмiнна монета, на все життя.

– Максиме… А може, вiзьмемо разом гiрськолижний курс? Вiдгородимося вiд усiх, вiдпочинемо. Побудемо удвох.

– Обов’язково. Через кiлька тижнiв. У мене лекцii з iсторii економiки.

– Нехай Пауль тебе замiнить.

Їi волосся пахло мокрою травою. Максим чомусь згадав, як цiлувався вперше, йому було тринадцять, а тiй дiвчинцi п’ятнадцять, пройшов дощ, важкi краплини висiли на кущах, був червень, i пахло травою.

Минуло стiльки рокiв… чи став вiн розумнiший? Щасливiший – точно, вiн одержав Марiю, мало кому в життi так щастить.

* * *

О сьомiй ранку пiд стелею каюти заспiвали птахи. Максим вилiз з-пiд ковдри. Дивнi думки, якi почали навiдувати його кiлька днiв тому, нiде не подiлися: тепер вiн подумав нi сiло нi впало, що тi птахи давно виздихали. Розсипалися на порох. А iхнi голоси звучать досi.