Промінь

– Вiтаю вас, учасники програми, – сказав знайомий голос. – Як вам уже вiдомо, я Промiнь, штучний iнтелект, ваш асистент. Первинна iнформацiя буде доступна в пам’ятi ваших пристроiв пiсля початку експерименту, мовою, встановленою у налаштуваннях вашого смартфона. До початку залишилося п’ять… чотири… три… два… один…

У Дениса зсудомило ногу. Вiн засичав крiзь зуби, схопився за гомiлку, став розминати м’яз.

– Почали!

Славiк, Марго й Еллi одночасно потяглися до стола й схопили своi смартфони. Денис спiзнився, борючись iз судомою; нiчого страшного.

Це не спринт, а марафон. Триста шiстдесят п’ять днiв на кораблi «Промiнь» минають за двадцять чотири години, отже, за кожну годину минае п’ятнадцять днiв… i ще двi десятi, можна округлити. За кожну хвилину минае шiсть годин на кораблi. Ось бiль i минув, можна розслабитися.

Лице Еллi навпроти, пiдсвiчене екраном, було вiдчужено-зосереджене. Славiк висолопив кiнчик язика: схоже, вiн знайшов у iнтерфейсi iгрову опцiю, i тепер керував картинкою на екранi, як геймер, розважаючись.

Марго читала – ii очi металися туди-сюди. Денис подумав, що в кожному класi е така Марго: тиха, блiда, захоплена романами про секс iз вампiрами.

Вiн нарештi взяв зi стола свiй телефон. Незнайома система, але чудовий, iнтуiтивно зрозумiлий iнтерфейс. «Склад екiпажу», «Поточний статус», «Основнi технiчнi данi». Багато iнформацii, хоч би не потонути. Не можна поспiшати, не можна пороти гарячку; це не спринт, це марафон.

Апарат ледь не вислизнув з вологоi долонi.

Ти ба, як заважають нерви. У кiмнатi було холодно, а може, вiн сам охолов, бо, здавалося, вiд його пальцiв смартфон от-от покриеться iнеем…

Моргнуло табло на стiнi – календар згас, замiсть нього з’явилася система чисел та графiкiв. «Поточнi параметри: населення – 502, щастя – 75 %, цивiлiзацiя – 90 %, осмисленiсть – 80 %.

– Якiсь вони соннi, – Славiк перевiв погляд з телефону на табло й назад. – Влаштували б конкурс домашнього порно… А то ледве повзають, як мухи…

– Не вистачае десяти вiдсоткiв, – пробурмотiла Марго.

 – Сенс повинен бути дев’яносто. Вiсiмдесят – незалiк.

– Слухайте, – оживився Славiк, – у мене iдея! А зробiмо так, щоб на них напали iнопланетяни…

Еллi закотила очi до стелi.

– Жукоподiбнi, – меланхолiйно вiдгукнулася Марго, i Славiк подивився на неi iз сумнiвом. Марго не всмiхалася.

– Я серйозно, – Славiк уперто помотав головою. – Це ж круто! Зовнiшня загроза, з якою вони будуть боротися.