Промінь

Звiдки стiльки енергii?! Ах, кварковий синтез… Що, справдi?!

Денис одiрвався вiд екрана:

– Папiр у когось е? І олiвець?

– На фiга? – не зрозумiв Славiк.

Денис звик робити пiдрахунки на паперi, добре загостреним олiвцем. Єдиний у класi – що в Енську, що в Сан-Дiего. Якщо це офiс, то мае бути й папiр. Вiн роззирнувся, устав, почав смикати шухляди скляноi тумби; ось вiн. Формат А-4. Це значить, що вони точно не в Америцi, не в Канадi й не в Мексицi, там iнший формат паперу для офiсу. Ось олiвцi… цiла коробка.

Неначе Дениса тут чекали.

Вiн сiв на свое мiсце, поклав перед собою телефон i почав виписувати данi з екрана на папiр. У стовпчик. Пальцi тремтiли, ковзали по гладеньких боках олiвця, але всерединi, у глибинi Дениса, стало значно спокiйнiше й навiть теплiше. Робота лiкуе.

Перевiривши цифри, вiн кiлька секунд тупо дивився на результат. Славiк, Марго й Еллi говорили одночасно, вiн не чув – звик вiдключатися в найгаласливiшому класi, у шкiльному коридорi, в iдальнi…

– Народ, – це слово дратувало його, але вiн не знав, як iнакше звернутися до спiврозмовникiв.

 – Я не впевнений…

Вони замовкли – у його голосi було щось, що миттю оволодiло iхньою увагою. Денис прокашлявся:

– Таке враження… Система мае вбудований обмежувач. Цей… корабель не розрахований на бiльше число пасажирiв, нiж п’ятсот одночасно. Чисто по ресурсах. Ось…

Вiн пiдсунув до центру стола розписаний цифрами аркуш. Еллi взяла його з недовiрою.

– Їх було двiстi, потiм народилося ще триста двое, – сказав Денис.

 – П’ятсот двi людини – максимально можливе число пасажирiв. Щоб народжувалися новi, старi повиннi вмерти. Так задумано; тi, хто планував цей полiт, знали, що перше поколiння не доживе до Прибуття…

Еллi придивилася до його закарлючок. Перевела на Дениса глузливий i водночас уважний погляд.

– Вундеркiнд, – сказала з дивною iнтонацiею. – Хоч i невротик… «Тi, хто планував цей полiт» – люди, програмiсти. Цi, на кораблi, – програмки. Вони вiдпрацювали, iх вимикають, як лампочки.

І знову вiн не став з нею сперечатися.

– Це ускладнюе нам завдання, – сказала Марго, не пiднiмаючи очей вiд свого телефону. – Друге поколiння залишиться… без дорослих.

Еллi кивнула. Схоже, вона вибрала для себе лiнiю поведiнки – Хай що станеться, не виявляти подиву i вдавати, нiби вона все передбачила заздалегiдь:

– Нiхто не обiцяв, що буде легко. Ситуацiя на кораблi штучно змодельована, для чистоти експерименту змiна поколiнь мае вiдбуватися часто.