Промінь

Щоб не було пiддавкiв, коли дiдусь за онука складае iспит…

Чисельнiсть екiпажу змiнилася на «484», й одразу на «483». Рiвень щастя опустився до 8 %.

– Нi хрiна собi щастячко, – буркнув Славiк. – Ясно, що нашi пупси не радiють! Те, що ми тут бачимо, котани, це не щастя, – це повне охрiнiння, дивiться, зараз узагалi пiде в нуль… Нi хрiна собi початок! Чого нас нiхто не попередив?!

– Бо нiхто не обiцяв, що будуть пiддавки… – знов почала Еллi, але Славiк грюкнув кулаком по столу:

– Та не пiддавки! Це пiдстава! Це, бляха, «чистота експерименту»?! Днiв через три в них перемруть усi старшi, прикиньте, як у малих поiде дах?! Та песець узагалi, я на таке не пiдписувався! Вони всi передохнуть, нiкуди не долетять, а менi в тюрму?!

– Але ж це в них розтягнуте в часi, – непевно сказала Марго.

 – Вони все-таки не мруть, як мухи, у них минае час…

– Наша хвилина – iхнi шiсть годин, – тихо нагадав Денис. – Двi людини на добу – це не як мухи?

«482», висвiтилося на екранi.

Рiвень щастя знизився до 5 %.

– Бля! Бля-бля-бля! – Славiк схопився й заметався по кiмнатi.

 – Вони скоро вiшатися почнуть з радостi!

– Це ще не найгiрше, – Денис облизнув губи. – У них з осмисленiстю… срака, товаришi. Старшi несуть свiй сенс у могилу… а молодшi несвiдомi, i псують нам статистику.

Показник, що iлюструе осмисленiсть життя на кораблi, показував хронiку повiльного падiння каменя: 78.75.71. 69.

– Пiдiбрали соплi, мужики, – Еллi не збиралася вiддавати iнiцiативу. – Мозковий штурм, швидко: як будемо мотивувати наших пупсiв?

«ПРОМІНЬ».

ЛІЗА

– Ти знала! – Лiза притримала дверi, не давши Марii зачинити iх перед носом. – Ти знала, що ваше поколiння вмре!

Виштовхати Лiзу з кiмнати було нижче Марiiноi гiдностi. А може, вона передбачала в цiй сутичцi поразку. Тому просто вiдiйшла вглиб кiмнати – демонстративно спокiйна:

– Вибач, але це частина дорослiшання. Пам’ятаеш свою казку про люк, який не можна вiдчинити? Його все одно коли-небудь вiдчиняють. І тодi мiняеться свiт.

Лiза вискалила зуби.

Якщо вона заговорить зараз – вийде вереск, принизливо видавати такi звуки. Принизливо визнавати, що не володiеш собою.

– Я на тебе розраховую, – сказала Марiя. – Коли-небудь до тебе прийде така сама дiвчинка чи хлопчик, i висуне проти тебе обвинувачення: «Ти знала». Так, люди знають, що вмруть, але вони в це не вiрять. Це властивiсть нормальноi психiки… Ти переживеш свiй вiдкритий люк, зрозумiеш мене й виявишся на моему мiсцi.

– Що iх усiх убивае?!

– Час.