Промінь

…А хоч би й продала? Якi варiанти? Умер би вiн на третiй день життя й анi разу не вiдчув би радостi. Не возився б iз Джекi-щеням, не вчив двiйнят грати в м’яча… Ох, Коля. Нога зростеться, у дiтей швидко зростаеться. Як добре, що у батькiв е двiйнята. Малята запам’ятають, що в них був старший брат…

Дурницi! Як вiн мiг впустити собi в голову такi думки?! Що значить – «був», вiн не збираеться нiде дiватися!

…Знати б, що буде потiм. Нехай, будь ласка, нiчого не буде, нiякого загробного свiту. Заснути й просто не прокидатися.

Деякi собаки живуть по чотирнадцять рокiв… цiле життя. Тiльки б не було «потiм». Занадто страшно про це думати.

Пробив годинник, орендований разом з будинком. Здригнулася пiдлога: маленький землетрус, такi бувають тут часто. І в ту ж секунду стало тихо: не шипiла вода в поливальнiй системi пiд вiкном. Не iздили машини по далекiй трасi. Не цокав годинник. Замовкла далека полiцейська сирена.

Денис сiв на лiжку, торкнувшись босими ступнями прохолодноi гладенькоi пiдлоги.

У крiслi, як i ранiше, хтось сидiв, але це була не мама. Денис увiмкнув свiтло; незнайомець дивився на нього, закинувши ногу на ногу, недбало вiдхилившись на спинку.

– Мамо! – крикнув Денис.

Нiхто не вiдповiв. Денис прожогом зiрвався з лiжка, кинувся тiкати, вiдчинив дверi…

Свiтло з кiмнати вирвалося назовнi, залило коридор, по колiно завалений уламками. Будинок був наче пiсля бомбардування, наче пiсля катастрофи, яка сталася багато рокiв тому – по стiнах повз грибок, подекуди руiни поросли мохом.

Денис слiпо оглянувся. Дiрява стеля висiла на уламках перекриття. Даху бiльше не було. У проламi виднiлося небо, хворобливо-жовте, пiдсвiчене пожежею. Дверi в кiмнату двiйнят телiпалися на однiй завiсi, i мультиковий понi був ледь помiтний.

Денис завив i ввiрвався в дитячу; останкiв не було. Тiльки уламки. Смiття, пил, пiсок, патьоки вiд висохлоi води. Денис кинувся вниз…

Упав на сходах, покритих клаптями килимового покриття.

Скотився й сильно вдарився головою. Секунду сидiв, притискаючи руки до гулi, що росла на очах. Незнайомець стояв у нього за спиною:

– Зупинися, заспокойся й послухай мене, я скажу щось дуже важливе.

Денис вилетiв надвiр. Чорнота, порожнеча, безмовнiсть. Руiни навколо. Вiд вулицi залишилася тiльки табличка з назвою, що дивом утрималася на стовпi: «W. Beam Place».

– Де вони? Де вони всi?!

– Неправильно поставлене запитання.