Промінь

Денис розпакував подарунок: дрон, про такий вiн давно мрiяв. Запах чудовоi речi. Пакувальна плiвка в пухирцях, якi так приемно лускати пальцями. Випробування лiтального апарата призначили на завтра, бо була вже майже пiвнiч.

Вiн пiднявся у свою кiмнату по сходах, вистелених товстим килимовим покриттям. Двiйнята полягали спати: дверi в iхню кiмнату, з мультиковим понi, були зачиненi. Денис вiдсунув жалюзi на своему вiкнi. На газонi ввiмкнулася поливальна установка. Знизу потягло вологою, запахом теплоi землi й трави.

Запах теплоi й мокроi землi. Спокiй i радiсть. Спрацьовуе, напевно, генетична пам’ять поколiнь: як добре. Усе нормально. Буде чудовий урожай. Нiчого не бiйся.

Коли мама легенько стукнула у дверi, вiн був уже в лiжку. Вона пiдiйшла, всмiхаючись, i сiла на самiсiнький краечок, страшенно втомлена, але майже умиротворена:

– На добранiч, синку.

Вiн дивився знизу вгору на ii лице, i нiяк не мiг сказати того, що мусив.

– Я люблю тебе, мамо.

– Я теж дуже тебе люблю.

– Мамо… – вiн затнувся.

 – Якщо вiн забере мене… не сумнiвайся, ти все правильно зробила. У мене були в життi цi чотирнадцять рокiв.

Вона задихала голосно, важко, як пiсля бiгу.

– Вiн тебе не забере, – сказала вона iншим, твердим голосом. – Я не дозволю… Спи!

Вона вiдiйшла, сiла в крiсло бiля письмового стола й залишилася сидiти у пiвтемрявi, чекаючи пiвночi. Денис слухняно опустив повiки, збентежений i вдячний: вона його охороняе. Мама поруч.

У Дениса з самого малечку були особливi стосунки з матiр’ю.

Навiть народження двiйнят не вiддалило iх одне вiд одного. Денис i мама були мов едине цiле.

Люди реагували по-рiзному: дехто стурбовано стверджував, що це не цiлком нормально, дитинi пора сепаруватися. Іншi пророкували з розумним виглядом: вiн пiдросте i стане, як усi пiдлiтки, потайливим i незалежним, тiльки почекайте кiлька рокiв. Хтось згадував Едiпiв комплекс, – добре, що Денис тодi не знав, що це таке.

Зараз, за хвилину до пiвночi, лежачи в маленькiй спальнi маленького будинку, загубленого серед таких же будинкiв на маленькiй вулицi, розташованiй посеред величезного чужого континенту, вiн ставив собi едине питання: чи правда, що мати продала його?

Нi, це дурне формулювання, неправда.

Продають заради вигоди, продають за грошi. Мама нiкого не продавала, вона уклала договiр… договiр, а не угоду купiвлi-продажу. І, якщо замислитися, умови непоганi. Чотирнадцять рокiв – багато. Це були хорошi чотирнадцять рокiв.