Сліпий василіск

– Ти когось боiшся?

Вибух ридань поновився. І – нарештi iсторiя.

Це трапилося пiсля другого сеансу в пана Коновала. Зовнi – для дорослих – усе залишалося так, як було; вдень у будинку жили хлопчик i собака, уночi – дiвчинка та кiшка.

Тiльки Фiолета перетворювалася не на собаку, а на брата. А братовi пощастило бiльше – вiн подiляв свiй час мiж виглядом вiвчарки й кота.

– Вiн пiвтора роки звiр! – викрикувала дiвчинка, ковтаючи сльози. – Вiн, напевно, вже зовсiм подурнiшав! Зовсiм, як тварина! То кiт, то собака… Якщо тепер дiзнаються, скажуть, що це я… винна… що через мене… мама… вона завжди його бiльше любила! Вона скаже, що я спецiально його…

Я стримався, щоб не запитати ii, чому вона мовчала.

Якби я задав iй це запитання, iстерика автоматично злетiла б на два оберти, а менi i без того вистачило емоцiй.

Добре, що мiй кабiнет звуконепроникний.

Я знову обiйняв ii i сказав, що вона нi в чому не винна. Що винна та людина, котра перетворювала iх iз братом.

Що я зможу домогтися того, що йому взагалi заборонять практикувати. І вiн поверне ii дiдусевi всi грошi (кошти) i виплатить компенсацiю. І що дiд буде задоволений i не буде ii лаяти.

– А мама? – запитала вона безнадiйно.

Я подумав, що нормальна мати миттево повинна була розiбратися, де ii син i де ii донька. У будь-якому виглядi. Ну з яким же презирством треба ставитися до дiтей, щоб не помiтити очевидного?!

– Мама не пробачить, – сказала вона ледь чутно.

Тодi я не витримав:

– Я розумiю, чим бiльше минало часу, тим страшнiше було тобi признатися… Але чому ти все вiдразу ж не сказала?

– Я подумала, – тихо сказала дiвчинка, – що два днi… Почекаю… З цiкавостi.

І замовкла.

– І шо? – обережно запитав я.

– І всi пiшли, – ii голос задрижав. – Пiшли… в суботу… в лазню!

– Що? – я не зрозумiв.

– Пiшли в лазню, – вона закрила обличчя руками. – Я… я пiшла, як Георг… в лазню! І я там таке побачила!

У мене сильна воля.

По-iншому не можна. Я встиг зупинити свiй смiх, перш нiж подати хоча б звук; вона не знала, що таке стоп-смiх, вона побачила мое серйозне спiвчутливе обличчя – i стала смiливiшою:

– Я була в чоловiчiй лазнi, розумiете! І як я пiсля… пiсля цього – як я признаюся?

І вона заридала-заголосила знову, а я сидiв над нею, як скеля над морем, не мiг смiятися, але сльози з моiх очей котилися градом…

У цiлому iсторiя закiнчилася щасливо.