Сліпий василіск

Свiтлина була кольорова, менi завжди подобалася лукава мармиза онучки на нiй…

І саме в цю мить я вперше вiдчув, як у мого пацiента з’явився iнтерес.

– А це хто? – запитав вiн тихо.

– Це моя онучка, – сказав я з гордiстю. – Правда, зараз вона старша. Це ii день народження, подарунки…

– Подарунки, – тихо повторив хлопчина.

– А тобi дарують подарунки на день народження? Я вчепився за його цiкавiсть, як мураха за соломинку.

– Дарують, – сказав вiн тихiше. – Але мало. І не такi.

Я подумав, добре було б вiдразу поспiлкуватися з його матiр’ю.

І майже вiдразу зрозумiв, що не маю жодного бажання знайомитися ближче з цiею родиною. Зрозумiло, у рiзних людей рiзнi погляди на виховання; iнша справа, що через цi дивнi виховнi прийоми я не можу розмежувати дефекти магiчного впливу та наслiдки екзотичноi педагогiки.

– Не такi подарунки? А щоб ти хотiв, щоб тобi подарували?

Вiн мовчав. Дивився на ляльку й лялькову шафу.

– Георгу, – покликав я.

Вiн здригнувся, начеб його копнули. Подивився на мене; знову поглянув на свiтлину – неначе був в’язнем, неначе я був його в’язницею, а iграшки на свiтлинi – берегом волi, що вiддалявся, щезав.

Я зрозумiв, що зараз збагну.

Ось-ось. Зараз. Утримати б здогад.

Перевiв погляд на лукаву мармизу онучки.

– Скажи… Скажи, чому ти мовчиш? Чому ось уже пiвтора роки… ти нiкому не говориш правди?

Вiн затрясся. Скочив – планшетка впала на пiдлогу. Кинувся до дверей – я випередив його. На щастя, i зросту, i ваги маю достатньо, щоб тягати таких дiтлахiв гронами.

Вiн пручався вiдчайдушно й мовчки.

– Послухай… Я не хочу чаклувати на тебе! Я ж обiцяв! Але якщо ти не опануеш себе – менi доведеться! Заспокойся, усе, усе, усе…

Дивна справа. Здаеться, ii нiколи не брали на руки. В усякому разi, дуже давно.

Спершу вона була мов залiзна, але потiм розслабилася. Я носив ii по кабiнету, заколихував, розповiдав про своiх дiтей, коли вони були маленькими, потiм про своiх онукiв i про те, що я нiкому не дозволю ii ображати, що всi, хто наважиться ii зачепити, будуть мати справу зi мною, i ще якусь нiсенiтницю, i вона спочатку розслабилася, а потiм заридала-заголосила.

Я посадив ii на диван i запитав:

– Чи можна на неi почаклувати? Щоб тобi стало легше?

Вона, зi сльозами на очах, похитала головою i сказала, що iй однаково. Що тепер вона помре. Що вона давно хоче вмерти. Що дiд привiв ii до мене тому, що ii витягли зi зашморга. Що вона бiльше не може, не витримуе.