Сліпий василіск

І, можливо, основна провина не криворукого колеги, а матерi, чи дiдуся, чи батька, у якого, як бачите, немае часу, щоб спiлкуватися з близнюками…

– Я сьогоднi не буду на тебе чаклувати, – сказав я хлопцевi.

Вiн пiдвiв голову й уперше за час нашого знайомства подивився на мене нормально, i я навiть дещо встиг прочитати в його очах.

– Правда? – запитав вiн ледь чутно.

Я сiв поруч на диван i обняв його за плечi:

– Скажи, хто тебе так налякав? Я перетворю його на таргана. Чесно.

Вiн здригнувся.

Я зрозумiв, що припустив помилку. Дурень.

– Добре, я просто його поб’ю. Я наб’ю йому пику. Я вмiю. У моему пiдвалi висить мiшок iз пiском. Я тренуюся, щоб кулаки були сильними (мiцними).

Вiн дивився повз мене. Мiцнi кулаки його не цiкавили.

– Так ти скажеш менi, хто тебе скривдив?

– Нiхто.

Пауза затягнулася.

– А Фiолета? – запитав я. – Чому iй нiщо не подобаеться? Чому iй нудно?

Вiн злякано подивився на мене:

– Їй не нудно.

– А вночi? – запитав я. – Вона така ж сумирна?

– Вона не сумирна.

– Хочеш подивиться на малюнки? Я маю один альбом…

Та коли я протягнув руку до полицi, вiн буквально затрясся:

– Вiн чарiвний!

Я про себе вилаявся.

– Ну то й що? Що страшного в чарiвному альбомi? Малюнки так кумедно рухаються…

– Я не хочу. Ви обiцяли на мене не чаклувати.

– Та я ж… Проте, як хочеш. Можливо, помалюеш? Дати тобi фарби?

– Я не вмiю.

– А Фiолета? Вона малюе, ти не знаеш?

– Вона не малюе. Вона не хоче.

Я не знаю.

Зараз треба б зачарувати його. Пiдсолодити й розслабити – м’яко, тихенько, щоб вiн не помiтив: бiда в тому, що я й справдi пообiцяв, а порушити слово, яке дав маленькому переляканому хлопчиковi… щонайменше недобре.

– Знаеш що, – сказав я, – якщо ти не хочеш альбом… Давай подивимося моi свiтлини. У мене також е онуки, тiльки молодшi за тебе. Хочеш?

Вiн не вiдповiв. Я витяг iз верхньоi шухляди планшетку, на першiй сторiнцi були моя старша донька з двома малюками, моя дружина та обидва зятi.

Сам я стояв й центрi, по-батькiвськи поклавши руки на плечi зятiв; фотографувала нас молодша донька; i на наступнiй свiтлинi була вже вона – а фотоапарат тримав ii чоловiк…

Усе це я детально розповiв хлопчиковi. Перегорнув сторiнку; там моя онука – у день свого трьохрiччя – стояла, обiйнявши величезну ляльку, а навколо лежали горою iншi подарунки – шкатулки та скриньки, iграшковий посуд, лялькове лiжечко, шафа, стiл i фотельце.