Сліпий василіск

Сильно потер бороду: двi бiлих волосинки випали й залишилися лежати на колiнах, обтягнутих чорними штанями, я встиг подумати, що бiдолаха – попри антипатiю, я все ж його жалiв – що бiдолаха даремно так розкидаеться волоссям, тим паче в моему кабiнетi…

Неначе прочитав моi думки, дiдусь зiтхнув, машинально пiдiбрав волосинки й заховав у кишеню.

– Так же ж… Що тепер говорити? Пiсля року цього жаху – коли вони перетворювалися синхронно… Деякi дивацтва так i хотiлося списати на… Ви розумiете…

– Ім’я спецiалiста, до якого ви зверталися, – вимагав я.

Вiн назвав iм’я. Не маю права погано говорити про конкурентiв, але цьому Коноваловi я б не довiрив i пуделя стригти.

– Чому ж ви не йдете до нього зараз? – запитав я, зовсiм не приховуючи сарказму.

Дiд зробився зовсiм нещасним. Хлопчик сидiв, похиливши голову, я бачив тiльки його макiвку. Собака, здаеться, заснув. Менi було iх жаль. Я вирiшив не влаштовувати виховних пауз.

– Генеалогiчнi карти ви принесли з собою? – запитав я спокiйнiше.

Дiдусь пожвавiшав. Так, карти вони принесли; коли я iх розгорнув, у мене аж потемнiшало в очах.

Чортовi перевертнi! Бундучнi себелюбцi, блохастi сноби (скнари), та ж спецiально такого не напридумаеш, iз найгiршим навмисним умислом не завариш такоi кашi, як вони умудрилися намiшати у своiх матримонiальних фантазiях!

Я подивився на хлопчика, потiм на собаку. Дiд, забувшись, облизував долонi; я подумав, що в нього також проблеми. Якби вiн не був таким жаднюгою (а можливо, дiйсно, йому потрiбнi грошi), то, розiбравшись iз дiтьми, необхiдно було б i дiда проконсультувати…

– Усе так кепсько? – нервово запитав дiд.

– Недобре, – я почухав брову. – Проте…

Дiд затамував подих.

– Проте я вiзьмуся – вам допомогти, завершив я, дивлячись на хлопчика.

Я запропонував дiдовi разом iз собакою почекати в приймальнi. Вiн хотiв залишитися, але я не дозволив.

Як тiльки дверi за дiдом зачинилися, хлопчик стиснувся клубком (вiн i так сидiв згорблений, а зараз зовсiм занурив голову мiж ключиць) i втупився поглядом на передки (носаки) своiх черевикiв.

Я подумав, що колись знехтую (до бiса!) професiйною етикою i все ж вiдвiдаю колегу – Коновала. Можливо, вiн подряпае мою фiзiономiю (обличчя), та я постараюся, щоб вiднинi вiн лiкував тiльки щурiв i харчувався лише мишами.

А наступноi хвилини я подумав, що в такiй сiм’i, як ця, у дiтей можуть бути зовсiм специфiчнi стосунки з батьками.