Сліпий василіск

Улiя погладила напiвзмите дощами оголошення «Знiму ква…», Шаплюск моргнув ледь помiтно, попросив приходити до нього частiше, Улiя пообiцяла й рушила далi, повз стрiй кволих лип, уздовж великоi вулицi, здоровоi i пружноi, з чистим вологим асфальтом, з маяками рекламних щитiв на автобусних зупинках.

Вночi потоки Людви робилися спершу тонкими й переривчастими, як бiла розмiтка на осьовiй, а потiм i зовсiм вичерпувалися, перемiщаючись з-пiд неба в прямокутники вiкон. Рух тiк по проiжджiй частинi вiльно, не збитим у корки потоком.

Улiя зупинилася перед Даюванном, який був майже так само чутливий i розвинений, як Шаплюск, але куди бiльш оптимiстичний. Вони вiтали один одного стримано й навiть iронiчно, Даюванн повiв тiнню i повiдомив, що наближаеться осiнь. Вiн не може пояснити, чому так упевнений в цьому, але потоки води й потоки в мережах, шари повiтря i перемiщення Людви кажуть йому, що осiнь – скоро…

– Ти помиляешся, – сказала йому Улiя.

І Даюванн знову повiв тiнню, на що Шаплюск нiколи б не наважився.

Улiя рушила далi; по той бiк вулицi безшумно пролетiв Переул, рiдкiсна Людва помiтила його й прискорила крок. Переул повернувся, загальмував, перетнув подвiйну осьову й зупинився перед Улiею – у трьох кроках.

Свiтлофор над його головою нервово запульсував жовтим.

– Покатаемося? – запропонував Переул i поплескав по вiльному сидiнню мотоцикла.

– Справи, – сказала Улiя.

– З лiхтарями цiлуватися? – запитав Переул.

– Тобi то що, – сказала Улiя.

– Сiдай, – сказав Переул.

Вона подумала – i сiла.

Стихiя Переула – полiт, лiнii узбiч, що сходяться в точку, звичнi речi, розмазанi в стрiчку спокiйнiй ситоi швидкостi; Улiя обiйняла його за плечi й закрила очi. Вони летiли прямо по осьовiй, навколо вже не було нiчого окремого – тiльки цiле, тiльки Мiсто, двi смуги лiхтарiв справа й злiва, нiжна система дротiв, рух, вiд якого хотiлося стогнати та смiятися, Улiя притулилася обличчям до шкiряноi спини Переула, цеглянi стiни зливалися з ажурними огорожами, а коли вони злетiли на пагорб, попереду вiдкрилася палаюча вогнем бiло-червона дзвонова дорога…

– Ти мене кохаеш? – весело запитав Переул.

– Кохаю…

У цей момент звiдкись потягнуло пiдземним вiтром. Це було коротке слабке дихання, крiзь яке вiдразу ж i пролетiли, проте жовте волосся Переула стало дибки, й Улiя мiцнiше вчепилася в його жорсткi плечi.

Мабуть, десь зовсiм поруч виявилася вiддушина – вентиляцiйна шахта з насосами.

* * *

Свiтлофор усе ще блимав жовтим.