Сліпий василіск

Улiя сiла на звiльнене нутром мiсце – на лавочку бiля пiд’iзду – i стала чекати, дивлячись на Людву, що проходила повз.

Сашко прийшов о десятiй вечора. На ньому був чорний костюм, бiла сорочка й перехняблена краватка; вiн виглядав втомленим i розгубленим.

– Ти?!

– Ти обiцяв менi заспiвати, – сказала Улiя.

– Але я… – Сашко опустив руки. – Я думав… слухай, вiдiйдемо за кут.

Вона слухняно вiдiйшла з ним за сiрий кут, туди, де рядами стояло сплячi мобiлi; Сашко знiяковiв ще бiльше.

– Нi, – сказав вiн, нiби сам собi.

– Ну що я як боягуз… Послухай, хто ти така, звiдки ти взялася на мою голову?!

– Що тебе лякае? – запитала вона терпляче. – Я люблю, коли ти спiваеш. І ще менi подобаеться, коли ти мене цiлуеш. Що тут дивного?

– Ти ненормальна, – сказав Сашко пошепки.

– Якщо ти не хочеш, я не буду бiльше приходити, – сказала Улiя. – Хоча менi було б сумно. Я б хотiла частiше бувати з тобою.

– Я б теж хотiв, – зiзнався Сашко.

– Так чого ж ти боiшся?

– Я сказав батькам, що був зi Светкою, – сказав Сашко.

 – А Светка зателефонувала моiм батькам i сказала… коротше… вона iм сказала… коротше, я посварився з батьками, а Светку бачити не можу й решту кодла теж. Що менi робити?

– Я не розумiю, – сказала Улiя.

Їй здалося, що в цих словах Хлопця чуеться змащене лопотiння безособовоi Людви.

– Скажи, хто ти, – попросив Сашко. – Хто б ти не була… Сирота, з притулку, без грошей, без житла… тiльки скажи правду.

– Я вiльне породження Мiста, – сказала Улiя.

– Бродяжка? Ти ж не схожа на бродяжку…

Улiя посмiхнулася.

– Ти циганка? Менi здаеться, ти мене… Ти мене приворожила, так?

– Пiдемо погуляемо, – сказала Улiя.

Сашко тоскно подивився вгору. На торцi шiстнадцятиповерхового блочного будинку не було нi единого вiкна.

– Я з iспиту! Я другий тур пройшов… Я думав – скажу батькам, вони хоч подобрiшають…

– Ти не хочеш йти зi мною?

Сашко довго дивився iй в очi. Улiя посмiхалася.

– Ти нiчогiсiнько не розумiеш, – сказав Сашко пошепки.

 – Я ж в консу поступаю, це мое життя. Я ж Светку люблю… любив… Що ти зi мною зробила?

* * *

– Привiт, – сказав Переул.

– Привiт, – вiдгукнулася Улiя.

– А я бачив, як ти з Людвою хиталася по пiдворiттях.

– Не з Людвою, а з Хлопцем… І не твоя справа.

Переул схилив голову на плече, розглядаючи Улiю вiд макiвки до п’ят; поплескав долонею по шкiряному сидiнню:

– Покатаемося?

– Нi, – сказала Улiя. І про всяк випадок повторила твердiше: – Нi.