Сліпий василіск

Переул гмикнув.

З ями переходу потягнуло пiдземним вiтром. Ледь чутно.

* * *

– Не бiйся, – сказала Улiя. – Я ж з тобою.

– Ти божевiльна, – безнадiйно повторив Сашко.

– Зазвичай вони тупi, нiчого не розумiють, тiльки впiзнають мене… Деякi вiдгукуються. У деяких е iмена… Он там на розi стоiть Шаплюск. А через п’ять вiд нього – Даюванн… У Шаплюска олiйною фарбою написано «…ш а плюс К…», у Даюванна було оголошення «…даю ванн…», але його давно змило.

– Слухай, ти казки писати не пробувала? Класно виходить…

– А свiтлофори звуться по iменi перехрестя… триокi зазвичай дурнiшi, зате прихильнiшi. З додатковою секцiею – зануди…

Кришка люка бiля тротуару пiдвелася, звiдти вислизнула приземкувата тiнь i метнулася через дорогу. Дзвякнув чавун.

Сашко встав, його пальцi так вп’ялися в руку Улii, що вона здивувалася.

– Що це?! – запитав Сашко, не спитав – пробелькотiв.

– Не бiйся.

Вони не опускаються занадто низько, туди, де пiдземний вiтер… Вони живуть пiд люками, iнодi в пiдвалах.

Сашко мовчав.

– Чого ти боiшся?

– Тебе, – сказав Сашко. – Ти – гiпнотiзерка?

– Я вiльне породження, – м’яко повторила Улiя. – Пiдемо, я покажу тобi Мiсто.

* * *

Його пальцi багато разiв були готовi вислизнути, але вона утримувала його за руку – дбайливо й мiцно.

– Дивися, – говорила Улiя. – Це стара частина. Нутро цих будинкiв просто так не вийде, потрiбно довго просити… Вони багато бачили, тому ховаються вiд свiтла.

Пiд цiею брукiвкою шарами лежать трамвайнi рейки, асфальт, каменюки, знову рейки… А далi лежать кiстки людей i коней, уламки зброi, попiл. Там ховаються колишнi, але вони зовсiм безсилi. Я бачила всього один раз колишне породження, безтiлесне, воно бродило по схилам рiчки, вiдшукуючи мiсце, де колись стояв його будинок…

Сашко нервово облизував губи, але слухав.

Чи не перебивав.

– Цей провулок – хворий, бачиш, який пощерблений тьмяний асфальт, якi темнi будинки. Там далi – iнша вулиця, здорова та сита Людва, там лiхтарi з двома головами, вiд них падае двi тiнi. Ця вулиця веде до маленькоi розв’язки, але ми туди не пiдемо – там вхiд пiд землю, пахне пiдземним вiтром… Пiдемо пiдворiттями, ось так.

– Пiдворiттями… – нiби крiзь сон повторив Сашко.