Сліпий василіск

 – Краще не треба, там наркомани…

– Ця сонна нiчна Людва? Не бiйся, ось арка…

Вони зробили крок у темряву й вийшли пiд свiтло лiхтаря не з двома, а вiдразу з чотирма головами; Сашко заозирався:

– Стривай… Де ми?! Це… iнший район! Інший кiнець мiста!

– Мiсто едине, – сказала Улiя. – Пiдемо, я покажу тобi…

Вона провела його крiзь цегляну стiну, i крiзь ще одну, i вгору по нескiнченних сходах; над головою нависав трохи освiтлений монумент, i в косих вогнях прожекторiв не розiбрати було, чи то вершник на конi, чи то керманич на кораблi, чи то жiнка з пiднятими до неба руками.

– Куди ти?!

Тут було трохи Людви, але вона не помiчала нi Улiю, нi Хлопця. Улiя знала коротку дорогу наверх; через кiлька хвилин вони стояли, нiби пiднесенi величезною долонею, а внизу пiд ними було Мiсто, i Мiсто дивилося на них.

Свiтло i рух. Життя. Грона палаючих очей. Бiло-червонi вогнi проспектiв, блакитно-помаранчевi лiнii лiхтарiв, мiльйонна Людва в русi й у спокоi, заграва над горизонтом – у тому вiддаленнi, де Мiсто не було доступне для ока, там, де Улiя вiдчувала його, не бачачи.

Суцiльне марево точок-свiтлячкiв, рiчка, що лежить у вигинах, що вiдбивае свiтло набережних i вогнi поромiв, мости над водою i над асфальтом, колосальне серце вселенського життя…

Сашко мовчав, усе мiцнiше стискаючи ii долоню. Вона обернулася до нього; Сашко стояв, дивлячись на мiсто, i по щоках у нього, немов потоки фар по проспектах, бiгли блискучi крапельки-сльози.

– Я… – шия його сiпнулася.

Вiн закричав – спершу закричав, потiм заспiвав.

Вiн спiвав, обернувшись до Мiста, спiвав добре, а Улiя слухала.

* * *

Ранок вони зустрiли на руiнах старого моста – на «бику», порослому травою, з одиноким маленьким деревом, укорiненим мiж камiнням.

Кругом були тiльки повiтря i вода.

– Як ми тут…? – запитав Хлопець, але вже без подиву.

Повз – зовсiм поруч, по новому мосту – прокотився пасажирський потяг.

– Я iнодi прихожу до нього, – сказала Улiя.

 – Приношу газети та пластиковi стаканчики. Вiн думае, що газети та стаканчики – символ життя… Ти бачиш, вiн давно вже мертвий. Але нутро його залишилося. Напевно, вiн злякаеться тебе або погребуе, що не вийде. У тебе немае пластикового стаканчика?

– Нi, – сказав Сашко.

Вони сiли в траву й довго мовчали, дивлячись на свiтанок. Повз по рiчцi пройшов катер, по новому мосту пройшов ще один потяг.

– Чому вони нас не бачать? – запитав Сашко.