Сліпий василіск

Улiя слухала, намагаючись пiрнути в його пiсню, згадати веселi потоки фар i нiчний полiт над Мiстом – але замiсть червоних i бiлих вогнiв, якi зливаються в дзвонову дорогу, перед ii очима виникав потiк Людви, безликий i безголовий, що повiльно тече повз торговi намети з одягом i консервами, шкарпетками, рушниками, автоматичними швабрами, простирадлами…

Улiя не знала, що бачила й про що думала, слухаючи Сашка, Людва. Крики й оплески, свист i тупiт видавали ii збудження; Улii здавалося, що над головами, що хиталися в такт, злiтають червонi та золотi ганчiрочки емоцiй.

Проiхали, чiпляючись одна за iншу, кiлька однаково ритмiчних, гучних, звичайних пiсень. Улiя була як нерухомий острiв серед моря задоволеноi Людви; розглядаючи склепiння величезноi стелi, вона пропустила момент, коли на сценi з’явилася жiнка.

Людва закричала так, що Улiя на секунду заплющила очi. Жiнка була красива й сильна – Улiя одразу вiдчула цю силу, вона була схожа на силу струму в товстих, обплетених iзоляцiею дротах.

Жiнка зупинилася посеред сцени й простягнула руки в зал – Людва вистрiлила в повiтря золотими ганчiрочками захоплення, i вони невидимо опустилися на бiлi долонi тiеi, що бажала iх.

Сашко чекав, схиливши голову. Жiнка повiльно простягнула пухку руку до нього, висловлюючи приязнь – i одночасно нiби вказуючи на нього Людву, яка зiбралася тут; червонi й золотi ганчiрочки злетiли знову, i тодi жiнка заспiвала.

Їi голос був низький i владний, як гудiння вiтру в трубах.

Людва замовкла; жiнка спiвала, в ii пiснi Улii бачився прямокутний провал пiдземного переходу, ворота туди, де пiдземний вiтер.

Жiнка заспiвала куплет i обернулася до Хлопця, i ось – вiн почав пiдспiвувати. Їхнi голоси сплелися, як потоки руху в складнiй розв’язцi. Напевно, це було красиво; Людви кричала й аплодувала, Улiя сидiла нерухомо.

Сашко спiвав. Щоки його порожевiли пiд шаром гриму. Тепер вiн спiвав добре, навiть краще, нiж тодi в скверi, де Улii вперше вдалося видiлити його з iншоi Людви.

Пiсня була iнша, вона належала жiнцi з бiлими руками та владним голосом.

Улiя пiдвела голову.

На сволоцi сидiла вугласта темна iстота – нутро критого стадiону.

* * *

Через десять днiв вони iхали у великiй бiлiй машинi – жiнка попереду, Сашко за ii спиною, Улiя поруч iз ним. Той, що сидiв за кермом, складався, здаеться, з однiеi потилицi.