Сліпий василіск

Вони котилися по швидкiй широкiй вулицi – у центр, до гучноi Людви з блокнотами та камерами, до цiкавоi балакучоi Людви, якiй так подобаеться крутитися навколо жiнки з владним голосом – i навколо всiх, хто опиняеться поруч.

Сашко не хотiв, щоб Улiя була в машинi. Вiн умовляв ii залишитися вдома; в останнiй момент жiнка, милостиво кивнувши, дозволила Улii сiсти на задне сидiння – як брукiвка дозволяе осiнньому листу ковзнути в вибоiну й пристати до мокрого каменю.

І вона ковзнула.

Жiнка говорила щось, дивлячись на дорогу, а Сашко вiдповiдав, подавшись вперед, схилившись до вуха жiнки, до самого ii рожевого вуха, приправленого спалахом масивноi сережки; Улiя вперше розглядала Людву – людину – так ретельно.

Навiть про Сашка вона не знала, якого кольору в нього вуха.

Ця жiнка, владна й приваблива на сценi, поблизу здавалася вицвiлою i старою, як позаминула афiша. Вона говорила дуже голосно й смiялася занадто рiзко. Слова ii були нечистi й потертi, нiби сходинки, по яких денно й нощно ступають тисячi пiдошов; машина повнилася цiею жiнкою, як ринок – натовпом, i Сашко жадiбно хапав кожен ii погляд, а попереду iх обох чекала охоча до дзвiнких фраз Людва, новий крок, щоб вiддалити Хлопця вiд Улii, втiлювати в реальнiсть невеселе пророцтво Мiста…

Тодi вона закрила очi й зробила те, що ранiше вважала забороненим.

Ідiть, мовчки говорила вона. Усi сюди. Встаньте тут i застигнiть на багато годин, завмрiть, перетворивши рух у нерухомiсть, тут буде вам мiсце, тут буде вам вiдпочинок…

Вона перекроювала перехрестя.

Вона збирала, скликала й стягувала – i ось гiгантський корок з автомобiлiв всiх мастей i моделей встав кiсткою в горлi багатополосого проспекту, затопив, забив подих, i проспект захлинувся.

– Ч-чорт, – сказала потилиця водiя. – З ч-чого б це, а?

Ви не доiдете, мовчки сказала Улiя i переможно подивилася на жiнку.

А Сашко подивився на неi. З недовiрою i страхом.

– Ви не доiдете, – сказала Улiя вголос. – Бачите – корок.

Жiнка нiчого не сказала. Можливо, вона i справдi не бачила Улiю.

– Зазвичай тут не бувае коркiв, – сказав, виправдовуючись, водiй.

Сашко подивився на годинник. А потiм – на жiнку, нiби очiкуючи, що за словом ii машина злетить у повiтря, i корок розтане.

– Пригода, – сказала жiнка по-особливому низьким, гучним голосом. – Ми поiдемо на метро.

– Як? – розгубився Сашко.