Сліпий василіск

Жiнка витягла з сумочки кольорову хустку та великi сонячнi окуляри:

– Я так давно не iздила в метро… Нас не впiзнають, тому що нiкому й у голову не може таке нахабство прийти… Я не звикла скасовувати своi плани через безглуздi випадковостi. Йдемо!

І, надiвши окуляри та насунувши на лоба хусточку, вилiзла з машини прямо в скупчення iнших машин, i Сашко пiшов за нею, i Улiя – також, тому що все ще не могла повiрити.

Корок простягався, куди вистачало погляду. На багато кiлометрiв вперед i назад.

Зовсiм поруч, за бiло-червоним бар’ером, була дiрка в пiдземне царство.

– Сашко! – крикнула Улiя.

Вiн обернувся:

– Думала, я не здогадаюся? Вiдьма!

І побiг за своею супутницею – крiзь ряди нерухомих металевих туш, за бар’ер, до сходiв, що вели вниз…

– Сашко!

Ще можна було його зупинити. Тому що – Улiя знала – якщо вiн пiде зараз iз нею, з цiею жiнкою, через царство пiдземного вiтру – трапиться жахливе, усi лiхтарi назавжди згаснуть, потоки руху назавжди замруть, спорожнiють i обiрвуться дроти, потрощиться асфальт, лусне скло…

Можливо, вона перебiльшувала.

Ще можна було його зупинити.

Навiть на кам’яних сходах, що вели вниз, було ще не пiзно. Пiдземний вiтер дихав смородом i пiднiмав волосся – але час ще був, кепка Сашка мелькала попереду, Улiя знала, що зможе, зможе його зупинити…

А потiм ii пiдхопила Людва.

Людва в годину пiк.

Улiя скоро втратила з поля зору Сашка; ii пронесло повз турнiкет, пiдземний вiтер був всюди й забивав подих, i Улiя зрозумiла, що це кiнець.

– Сашко!

Чорнi сходинки самi несли ii вниз. Вона намагалася йти проти течii, але Людва тримала, як застиглий бетон. Людва щось невдоволено викрикувала; чувся голос iз напiвкруглоi бiлоi стелi, голос говорив про те, що «метро – вид транспорту, пов’язаний iз пiдвищеним ризиком для життя, i тому вимагае чiткого дотримання правил»…

Сходи потягли ii глибоко пiд землю, пiд асфальт i траву, пiд шари пiску та глини, пiд гнилi руiни та злежаний попiл, пiд стародавнi кiстки людей i коней, пiд Мiсто, у пекло.

Потiк Людви, безликий i безжалiсний, винiс ii на вузьку платформу мiж двома проваллями. Кепка Сашка востанне майнула попереду – i пропала за масивною колоною.

З чорноти тунелiв рвонулися назустрiч один одному два задушливих потоки, гнанi, як поршнями, мордами синiх пiдземних потягiв. З двох сторiн насувалися палаючi очi – два бiлих внизу та два червоних, як вугiлля, вгорi.