Сонячне коло

Вiн силкувався i не мiг зрозумiти, як в однiй i тiй же реальностi можуть iснувати «Пори року» Ірiс Май i обгиджена людина в очiкуваннi тортур.

– Гармонiя свiту, – сказав лорд-регент iз кривою посмiшкою.

Вiн встав, двома кроками наблизився до Ольвiна, взяв п’ятiрнею за потилицю i примусив подивитися на прикутого:

– Що ти бачиш? Мiшок iз лайном? А от i нi, це гiдна людина… славний воiн. Хоробро бився пiд час бунту, захищав iмператора. Ветеран битви на Палаючому Пiку. А потiм продався ворогам i став зрадником.

Ось обличчя твоеi гармонii. Вiдчуваеш, як вона пахне?

Ольвiна знудило на кам’яну пiдлогу.

– Та ти романтик, – лорд-регент обтрусився вiд бризок. – Почнемо!

* * *

Натикаючись на одвiрки, вiн ледве знайшов вихiд iз камери. Стражники у коридорi подивилися на Ольвiна – i чомусь запропонували йому води.

Скiльки тривав допит? Стiльки ж приблизно звучать двi першi частини «Пiр року». Хоча вiд такого порiвняння Ольвiн вiдчував фiзичний бiль.

Вiн повернувся до камери, коли його покликали, – увiйшов, дихаючи ротом.

Чоловiк бiля стiни висiв нерухомо на своiх ланцюгах. Крiзь тонкi стiнки посудини було видно кристал у прозорому розчинi – найнiжнiшого опалового кольору, то як небо, а то як мед.

Нi про що не думаючи, вiн витягнув запис допиту i перемiстив його в кращу черепашку – велику, з бiлим гирлом i рельефною спiраллю. Колись Ольвiн мрiяв, як поiде на континент, знайде там Ірiс Май i вкладе ii пiсню ось у цю черепашку.

Потiм його вiдвезли додому. Ольвiн вимився холодною водою, не чекаючи, поки господар нагрiе ванну.

Впав у лiжко i проспав до вечора.

Увечерi господар, радiючи, показав йому доставленi з палацу речi: все повернули! Сiль, склянки для розчинiв, триногу, пальник, камертон – i резонуючу посудину, порожню, суху i чисту.

Ольвiн криво посмiхнувся, пiднявся сходами до своеi кiмнати, пiд самiсiнький дах. Поставив на пiдлогу посеред кiмнати резонатор, отриманий у спадок вiд учителя, вартiстю, як вулиця в рiднiй провiнцii, i рiдкiстю, як величезний алмаз.

Взяв молоток iз коробки з iнструментами. Примiрявся.

Резонатор не винен. Але пiсля того, що прозвучало у пiдземнiй камерi, тут не може бути музики.

Нiколи.

* * *

За снiданком Ірiс принесли лист у конвертi з уже знайомою печаткою. Цього разу почерк був не калiграфiчний, не писарський, але великий i цiлком розбiрливий.

«Приймiть iще раз моi вибачення, – писав лорд-регент. – Турбуватися нема про що, стрiльця знешкоджено.