Сонячне коло

Чи треба казати, якою важливою була для нас його оцiнка? Просто усвiдомлення того факту, що Стругацький прочитае нашi тексти, свого часу нас приголомшило – як полiт на Марс, як небувалий подарунок. Чи треба казати, наскiльки цiнною для нас була премiя «Бронзовий равлик», яку Борис Натанович одноосiбно присуджував, а потiм вручав зi сцени на конвентi фантастiв «Інтерпрескон» пiд Петербургом?

«Бронзовий равлик» присуджувався з 1992-го по 2012 рiк – рiк, коли не стало Бориса Натановича.

Маленький равлик, що повзе вертикальним схилом, – образ iз епiграфа до роману братiв Стругацьких «Равлик на схилi»:

«Тихо, тихо повзи,

Равлику, по схилу Фудзi,

Вгору, до самих висот!»

Ця бронзова статуетка була для нас дорожчою за «Оскар». Усього БНС присуджував нам «Равлика» п’ять разiв: за романи «Армагед-дом», «Долина совiстi», повiсть «Останнiй Дон Кiхот», оповiдання «Баскетбол» та «Імператор». До останнього оповiдання ми написали продовження – «Вiзит до iмператора».

Оповiдання було опублiковано влiтку 2012 року, коли Борис Натанович уже тяжко хворiв i незабаром його не стало.

До цiеi збiрки ми включили повiстi й оповiдання, якi вибрав Борис Натанович, i двi новi повiстi, ранiше нiде не опублiкованi: «Пори року» i «Сонячне коло». Що об’еднуе цi тексти? Можливо, традицii «реалiстичноi фантастики», якi вiдстоював БНС.

Спасибi Борису Натановичу. Ми завжди пам’ятатимемо те сонячне свiтло, яке навiть у похмурi пiтерськi днi вiн нiс iз собою.

    Марина та Сергiй Дяченки

Пори року

Пароплав мав причалити о шостiй ранку – у Час Пiвня. Затримавшись у трьох портах, пропахлий димом, кiптявою, гнилими фруктами, дорогими парфумами, тютюном i несвiжою рибою, вiн прихилився до причальних мiшкiв у порту Кам’яного Лiсу о п’ятiй годинi пополуднi. У Час Свинi.

Ірiс мрiяла пройти легендарним мiстом на свiтанку, бiлими вузькими вулицями серед мармуру та бiрюзи, торкаючись iще холодних, але вже освiтлених каменiв, дивлячись на протоку й на море… Але задуха i хитавиця.

І запiзнення на одинадцять годин. Спускаючись по трапу, вона ледве переставляла ноги.

– Панi Айрiс!

Вона здригнулася, хоча голос був доброзичливий i навiть вкрадливий. Акуратний усмiхнений товстун простягнув iй руку в тонкiй рукавичцi:

– Ласкаво просимо! Я Алекс, iз цiеi хвилини ваш слуга i помiчник.