Сонячне коло

Де ваш багаж? Порахуйте, перевiрте, у такiй метушнi легко забути, прогавити, згубити…

Вiн пiдхопив важку сумку, в якiй лежали черепашки, а футляр iз сопiлкою вона не вiддала – не хотiла випускати з рук. Їi валiзи вже стояли бiля вантажного трапа. Ірiс здавалося, що причал пiд ногами розгойдуеться.

– Це вашi валiзи? – ледь дочекавшись вiдповiдi, Алекс махнув рукою носiевi. – Пройдiмо, панi Айрiс, усе готово, ми вас дуже чекали!

Колишнi супутники-пасажири з багажем, дiтьми i втомою стояли довгою чергою до чиновника, що перевiряв документи, шльопав печатi, повiльно, повiльно.

Ірiс забарилась, та Алекс пiдхопив ii пiд руку i потягнув уперед:

– Нi, панi Айрiс, ви не мусите проходити загальний контроль. Ви прибули на особисте запрошення лорда-регента, прошу вас…

Перед ними розступилася портова варта, Ірiс не встигла й слова мовити.

– Я так мрiяв показати вам мiсто одразу пiсля прибуття, – торохтiв на ходу Алекс. – Вiдроджена iмперська столиця, я клянусь, вона пiдкорить ваше серце! На жаль, сьогоднi немае часу для екскурсiй… А ось i наш екiпаж! Гей хутко вантажте валiзи!

Кiлька секунд – й Ірiс виявила себе у глибинi прохолодного просторого екiпажа.

Алекс сiв навпроти, всмiхаючись i бурмочучи водночас:

– Пароплав запiзнився на одинадцять годин, це неподобство! Капiтана чекае розгляд, можливо, це i зовсiм був його останнiй рейс! Ви втомилися…

– Капiтан не винен, – сказала Ірiс. – Нас затримували при входi в порти.

– Ах, зрозумiло, пароплави, приписанi до Кам’яного Лiсу, вiчно дратують континентальних щурiв, – Алекс усмiхнувся ширше.

 – На континентi волiли б, аби iмперiя впала, а ми здичавiли. Вони хотiли б, аби на мiсцi нашоi столицi залишилася купа камiння, а тим часом… подивiться!

Вiн вiдсмикнув штору. Екiпаж iхав вузькою вулицею, як дном ущелини. Будинки з рiзьбленого каменю дiставали до неба – бiлi, палевi, зелено-бежевi. Пахло морем i лiсом. Стовбури величезних сосон виступали просто з каменю, палiсадники зеленiли на балконах i галереях, струмки текли мармуровими й мiдними жолобами.

Ірiс на секунду забула, що у неi болить голова.

– Цьому мiсту тисячi рокiв! – урочисто проголосив Алекс. – І воно простоiть iще стiльки ж! Нiякий бунт, нiяка вiйна не завадить нашому процвiтанню. Темнi роки закiнчились. Імперiя вiдроджуеться, едина i могутня як нiколи!

Екiпаж звернув на iншу вулицю, ширшу, торгову. За склом вiтрин блищало дорогоцiнне камiння. На гранях дробилося свiтло. Найяскравiшi iскри змусили Ірiс примружитись.