Сонячне коло

Нiколи знайома мелодiя не звучала для нього з такою силою; в пiснi, яку вiн колись вигадав i зiграв, тепер вiдкрився щемливий смуток i така нiжнiсть, що Ольвiн тремтiв усе дужче.

Ірiс Май дивилася на нього вже без усмiшки. В ii очах було здивування.

– У нашiй провiнцii, – сказав вiн ледь чутно, – квiти на пагорбах розпускаються один раз, навеснi. У них бiлi, синi, бузковi пелюстки та пухнасте жовте серце. Вони цвiтуть, i закоханi гуляють на пагорбах ночами, нiчого не помiчаючи, окрiм зiрок i квiтiв. Усього через кiлька днiв сонце випалюе землю до попелу, до бурого пилу.

Я хотiв зберегти… спробувати… зробити хоч щось для цих квiтiв. Зiграти iх.

Тепер в ii очах з’явилися сльози. Ольвiн похолов:

– Я вас образив?!

– А ви… можете замкнути дверi? – запитала вона тремтячим голосом.

Натикаючись на стiльцi, вiн пройшов до дверей, вiдсунув фiранку. З зусиллям пiднявши дерев’яну стулку, поставив в отвiр, засунув засув:

– Так?

Вона кивнула:

– Я просто не хотiла… щоб Алекс знову сюди з’явився i нас перервав.

– Чому ви плачете?

– Не знаю, – вона всмiхнулася крiзь сльози. – Дайте менi ще що-небудь послухати з вашого. Тiльки ксилофон, чи е щось iще?

– Є дерев’яна дудка. Зараз…

Вiн наспiх приклав до вуха черепашку, аби переконатися, що не помилився. Так, це була мелодiя, яку вiн придумав колись у корчмi й пам’ятав, як веселилася публiка. Йому аплодували, корчмар намагався найняти його музикантом на кожен вечiр…

Ірiс слухала. Ольвiн дивився, затамувавши подих, як рожевiють ii губи.

Як у такт пiснi здiймаються й опадають груди. Там, у завитку черепашки, спiвала, повискувала, заливалася дудка – зухвала, метка, бiгла по краю фальшi, нiколи не скочуючись за грань. Життя, веселощi, смак жiночих губ, солодкiсть, гiркота – все змiшалося…

Вiн встав. Перетнув кiмнату. Тепер його й Ірiс Май роздiляли кiлька крокiв, а вона слухала дудку, щоки розчервонiлися…

– Вiдiйдiть!

Ольвiн вiдсахнувся. Вона дивилася на нього люто, щоки горiли. Черепашка недбало лягла на стiл до решти:

– Це не музика.

Це цирк на потiху юрбi.

Вона мигцем подивилася на замкненi дверi; у цьому поглядi виявилося щось, вiд чого в Ольвiна зробилося кисло в ротi. Вiн задкував доти, поки не наткнувся спиною на стiну:

– Але… це такий жанр…

Вона мовчала. Ольвiн прокляв власну дурiсть.

– Такий жанр, – повторив вiн безнадiйно. – Вибачте, це було нетактовно з мого боку.

У замкненi дверi забарабанили:

– Панi Айрiс?!

Ольвiн заплющив очi.