Сонячне коло

– Скажiть, – почав вiн, – адже у мене вийде коли-небудь… Не так, як ви, але хоча б… щоб вийшла справжня музика?

– Звичайно, – сказала вона палко. – Обов’язково. Якщо тiльки ви не закинете заняття…

– Нiколи не закину! – вiн дивився iз вдячнiстю, нiби Ірiс зняла з його душi величезний тягар. – Я клянусь, нiколи не закину… але… може, ви залишитесь у нас… надовше?

Ірiс обережно всмiхнулася. Хiд розмови перестав iй подобатися.

– Нi, я не можу залишитися, – сказала вона якомога м’якше. – Але я обов’язково повернуся… скоро.

У дверi просунулася суха мордочка камердинера, за його спиною маячила варта:

– Ваша величносте, дозвольте нагадати, що час уроку…

Імператор рiзко обернувся:

– Тут я вирiшую, коли минув час!

Камердинер, здаеться, розчинився в повiтрi. Ірiс опустила очi.

– Ой, вибачте, – сказав вiн зовсiм iншим голосом. – Ви ж не втомилися? Просто скажiть, коли стомитесь, i ми закiнчимо. Ненавиджу камердинера, вiн такий настирливий…

Ірiс кивнула, намагаючись не дивитися на нього.

– Я б не хотiв, щоб ви iхали, – сказав вiн i прокашлявся. – Але у мене i в думках не було… вас затримувати. Я розумiю. У вас, напевно, е сiм’я… на континентi?

Ірiс подивилася йому у вiчi. Імператор мав пригнiчений вигляд, але жодноi задньоi думки в його запитаннi не було. Ірiс закусила губу:

– У мене е сестра… старша. Їi звуть Лора. У неi два сини.

– А… чоловiк? Вас багато хто мае любити, домагатися…

– Немае.

– Це сумно, – сказав вiн пiсля паузи.

– Але чому?! У мене е музика…

Вiн про щось глибоко замислився:

– Ви вчите племiнникiв грати на сопiлцi?

– Нi, вони не хочуть. Їм бiльше подобаеться кататися в човнi та рибалити.

– Дiти, – сказав вiн iз дивним виразом, – рiдко розумiють, що насправдi цiнне.

Вiн знову видивився на море. Ірiс прогавила ще один чудовий шанс непомiтно пiдкинути черепашку.

– Якби у мене був брат, – сказав iмператор, дивлячись на бiлi гребiнцi внизу.

– Чому б вам не знайти друзiв? – сказала вона, не встигнувши подумати, пiддавшись спiвчуттю. – У членiв iмператорськоi ради напевно е дiти, та й просто… можливо… дiти добропорядних городян?

Вiн подивився на неi засмучено: звiсно, вона нiчого не розумiла у тутешнiх реалiях.

– На жаль, нi, – сказав вiн дорослим голосом. – Мене хочуть убити.