Сонячне коло

Хлопчик, дiвчинка, дорослий, друг… Будь-кого можна шантажувати. Будь-кого можна залякати, i вiн пiдкине отруту в мою склянку… Тому я сиджу пiд замком.

Ірiс нiби ненароком взяла хустку i заходилася протирати сопiлку – щоб захопити себе дiею, щоб руки не тремтiли.

– Ви гадаете, я фантазую, – сказав вiн докiрливо. – Але це правда. Йдеться не просто про майбутне… про саме iснування Кам’яного Лiсу.

Вiн встав i пройшовся кiмнатою, змахнув рукою, розрiзаючи повiтря, нiби щось комусь забороняючи.

– Так, – вiн зупинився, зцiпив зуби, на блiдих щоках заграли жовна.

– Дуже, – сказала Ірiс, вдячна йому за змiну теми. – Вона мене виростила… майже як мати. Ми рано осиротiли.

– Розумiю, – сказав вiн пошепки. – Я теж… я знаю.

Тодi Ірiс не витримала й обняла його – зворушливу дитину, самотнього сироту. Вiн у першу секунду зiщулився, нiби його нiхто не торкався ранiше, а потiм раптом обiйняв ii у вiдповiдь, але зовсiм не по-дитячому, не синiвськими обiймами.

Вона нарештi витлумачила вираз, iз яким вiн ранiше на неi дививсь, i iй стало страшно. Вивiльняючись, вона вiдштовхнула його, неделiкатно, майже грубо.

Серце гуркотiло у вухах. Щоки горiли. Вона була iдiоткою, слiпою дурепою, вона помилилась i не уявляла навiть цiну цiеi помилки. Перший ii погляд був – на дверi.

– Не йдiть, – сказав вiн благально. – Я все розумiю, я ж не божевiльний. Не бiйтеся, будь ласка, я знаю, як поводитися. Просто це все музика…

Вона не знаходила слiв.

– Не йдiть, – повторив вiн. – Розкажiть… що-небудь. Як вам сподобалося наше мiсто?

– Воно прекрасне, – Ірiс вiдiйшла до протилежноi стiни, намагаючись дихати рiвно й глибоко, всiм своiм виглядом показуючи, що нiчого не сталось. – Я бачила… вулицi, площi, ювелiрний квартал… Я зустрiла чоловiка на базарi, у нього крамниця, черепашки, народнi пiснi. Але виявляеться, вiн i сам грае! Ксилофон i дзвiночки, пам’ятаете? Його звуть Ольвiн. Якщо десь у Кам’яному Лiсi i е справжнiй музикант…

Вона перервала себе.

– Ксилофон i дзвiночки…

Вiн пiдiйшов до стелажа, безпомилково вибрав черепашку Ольвiна, широко вiдчинив вiкно, впускаючи в кiмнату вiтер i гул шторму, i, розмахнувшись, кинув черепашку в хвилi.

* * *

Увечерi вона грала в приймальнi для гостей, чиi iмена й особи згадувались iй дуже смутно. Нове дiамантове колье здавалося страшенно холодним, важким, давило на шию.