Сонячне коло

Лорда-регента не було серед слухачiв. Ірiс напружено чекала, що вiн з’явиться, але час iшов, звучала одна мелодiя за одною, а лорд-регент барився, вiдвернений, можливо, державними справами. У залi було багато варти – майже непомiтноi на галереях i, навпаки, пiдкреслено-надiйноi, з алебардами, бiля дверей. Тут два днi тому стався замах на головного державного сановника, думала Ірiс. Чому цi люди тримаються так, нiби нiчого про це не знають?

Слухачi були прихильно-байдужi, перемовлялися, пили вино, виходили з зали й поверталися; хтось аплодував iз бiльшою ретельнiстю, хтось лiниво склеював долонi на секунду, щоб тут же розняти iх i продовжити перервану бесiду.

Ірiс змусила себе зосередитися на музицi, ввiйти в сопiлку, сховатися в сопiлцi; кращi спогади ii дитинства, прогулянки з сестрою свiтлим лiсом, зеленi схили, з яких вони скочувалися стрiмголов по черзi, всi цi днi були розчиненi в мелодiях, i вона вiдтворювала iх нота за нотою.

Потiм Тереза, яка сидiла у першому ряду, попросила ii зiграти «Пори року».

Пiсля перших же тактiв Ірiс упiзнала в своiй музицi виконання Ольвiна. Вона повiрила голосу, нечутному для iнших, пiдкорилася його волi й зламала колишню тему, вибудовуючи мелодiю заново. У залi стихли розмови – цi люди розбиралися в гармонii, як риба у феерверках, але не могли не вiдчути сили, яка струмувала цiеi митi вiд Ірiс i вiд ii сопiлки.

Вона закiнчила фрагмент, перевела подих – i побачила iмператора на галереi, у щiльному кiльцi охоронцiв. Вiн дивився на Ірiс, в його поглядi був той самий вираз, який тепер до смертi ii лякав.

У перервi вона стала свiдком сцени, для ii вух не призначеноi. Тереза крижаним тоном порекомендувала iмператору покинути залу, той спокiйно i владно нагадав iй, що вона – всього лише слуга трону. Тереза пiшла, не глянувши на Ірiс. Стражники продовжували тримати iмператора в кiльцi.

– Я прийшов вас послухати, – вiн силувано всмiхнувся Ірiс. – Ви грали «Пори року» не так, як ранiше. Чому?

– У вас… чудовий слух, – сказала вона сухими губами.

 – Я рада, що ви прийшли на концерт.

– Дехто намагався мене утримати, – вiн недобре оглянув обличчя стражникiв iз витрiщеними очима. – Менi не можна вiльно ходити по власному палацу… Ідiть геть! Це наказ iмператора!

Стражники вагалися частку секунди. Потiм один iз них, слабка ланка, вiдступив, i за ним позадкували iншi. Ірiс i iмператор залишилися самi на широкiй галереi – знизу долинали голоси iз зали. Навпроти тягнулася глуха цегляна стiна.