Сонячне коло

– Не вийдуть гiднi й щасливi, – сказала Ірiс. – Не буде нi гiдностi, нi щастя, поки у вас у центрi мiста прокопчений казан!

– А це ми подивимося, – сказав вiн майже безтурботно.

Човен розгойдувавсь. Ольвiн стояв, балансуючи, пiднiсши руки, готовий зловити Ірiс.

Вона повисла на лiктi лорда-регента:

– Звiдки ви знаете, що сестра i дiти…

– Повiрте, iм бiльше нiчого не загрожуе, – вiн допомiг iй спуститись у човен. Ольвiн, iз розгубленим винуватим обличчям, пiдхопив Ірiс i обiйняв, допомiг сiсти, накинув на плечi ковдру.

– Ерно, – сказала вона й нарештi заплакала. – Будьте проклятi. Я не хочу жити у свiтi, де iснуе крик медузи.

– Іншого свiту не iснуе, – сказав вiн глухо. – Щасливоi дороги.

Сонячне коло

Пролог

Дiвчина танцювала в сонячному колi. Платани на бульварах, брукiвка на площi, будiвля унiверситету i машини на повiтряних трасах були свiдками цього танцю. Щойно пройшов дощ, калюжi виблискували пiд новим небом, боса дiвчина в легкiй сукнi танцювала свободу й канiкули, нiжнiсть i безстрашнiсть, вона танцювала себе i любов, i iй було начхати на чужi погляди.

Навколо зупинялися люди, прояснювались очi, свiтлiшали заклопотанi обличчя. Зiбралася невелика юрба, i нiхто не дивився осудливо.

Молодий скульптор стояв серед iнших, затримавши подих, уже знаючи, що для нього настав момент iстини. А коли танець закiнчився, вiн вибрався з натовпу i пiшов до себе в майстерню. Без ескiзiв, без чорнових злiпкiв, без вiдпочинку та iжi вiн працював багато днiв, i дiвчина з’явилася на свiт заново.

Старий художник, наставник скульптора, довго дивився на неi. Потiм поклав руку на плече молодого: «Тепер ти один iз нас».

Дiвчина танцювала на постаментi, залишаючись нерухомою, i здавалося, вiд неi струмуе видиме свiтло.

У лiсi пахло залiзом, туманом i гниллю. Дерева стояли, пригнувшись, розчепiривши гiлки, нiби готовi зчепитися в бiйцi й увiгнати одне одному сокиру пiд корiнь. Небо трiщало розрядами: поруч висiла аномалiя, глушила сигнал.

Вiдчувши запах диму, Кайра пiшла за ним, як шукач, i скоро вийшла на галявину. Зовсiм поруч, нижче по схилу, димiло печами живе селище: руiн мало, городи доглянутi, громовiдводи в робочому станi. Люди примудряються виживати у будь-якiй дiрi, у будь-якiй щiлинi, за декiлька кiлометрiв вiд фронту; втiм, якi ж це люди. Це напевно гiени. Мирнi, цивiльнi… гiени.