Стократ

 – Володар одержав листа, що чаклун приiде по Свiт, щойно почнуться першi приморозки.

– Так.

– А я про це довiдався, – знову заговорив Правила Пристойностi. – Я на той час подружився з економкою, став своiм у мажордома, пив пиво з комендантом, а слуги менi доповiдали ледь чи не щодня… Я довiдався про листа. А тут до володаря з’явилися з присягою у вiрностi… з людей-погорiльцiв Вивороту. Я розписав протокол прийому – це моя робота, так? І от я розписав так, що три години всi були зайнятi у великий залi – всi, з дiтьми й домочадцями, спецiальний слуга стояв з пiсочним годинником… А я в цей час привiв коней i бричку.

Ключi вкрав заздалегiдь…

Стократ слухав. Те, що розповiдав зараз невмiйко з нiжними руками, рiзко мiняло його уявлення про цю людину.

– Тодi чому вас не наздогнали?

Вiн запитав – й одразу вiдповiв уголос:

– Розлив Свiтлоi!

Правила Пристойностi втягнув голову в плечi.

– Ми тiльки трошки порiзали шкiру, – сказала Свiт, дивлячись на нього, нiби заспокоюючи.

 – Переправилися з кiньми, i…

Стократ уявив собi, як це було. «Ми порiзали», так.

Вiн мiцнiше обiйняв дiвчину, i вона не тiльки не вiдхилилася, але й, здаеться, пригорнулася до нього тiснiше. Двох утiкачiв легко ловити в спокiйному сонному краю, але пiсля метушнi з повiнню, коли мешканцi подалися на всi боки, геть од вируючих пiною берегiв…

– Це дуже погана iсторiя, – сказав вiн уголос. – Дуже, дуже негарна.

Свiт притислася до нього – тепер уже точно пригорнулася. Шукаючи захисту.

– Ти нам допоможеш? Ти ж можеш нам допомогти?

Вiн дуже обережно вiдсторонився. Подивився iй у вiчi:

– Розкажи менi про цього мага. Крiм того, що вiн високий i сивий. Що вiн умiе робити?

Вона клiпнула.

– Ну… вiн начебто розумiв усi мови й читав по губах. Знав усi трави i iхне значення. І ще нiбито вмiв лiтати без крил…

– Нiбито – чи вмiв?

– Я не знаю… Мабуть, брехня. І ще вiн нiбито вбивав лиходiiв чарiвним клинком. Забирав iхнi душi.

– І потiм пересаджував у дерева й тварин, – пiдхопив Правила Пристойностi.

– Там у них одна береза у дворi, казали, що в нiй сидить душа вбивцi й щороку, у рiчницю вбивства, – плаче. Я сам бачив: стоiть собi дерево, дощу нема, i отакеннi краплi котяться листям…

Стократ удруге за цей ранок вiдчув дивний холод.

– А як же його звати? Цього чаклуна?

– Стократ. Це прiзвисько, а не iм’я… Звати його Стократ.

* * *

Двое змучених подорожнiх спали на готельному лiжку.