Стократ

– Лисе Узгiр’я вiд нас далеко, – тихо сказала дiвчина. – Батько хотiв… повторити цей… досвiд. Вiн хотiв утвердити… свою владу над свiтом. Це ж страшна, величезна влада…

Так, подумав Стократ.

– А хто зашив? – вiн подивився на дiвчину. – Рана зашита.

– Та вiн же й зашив, – вона говорила так тихо, що знову довелося читати по губах. – Коли побачив, що… ну, вона…

Стократ сiв поруч з нею на край лiжка й обiйняв за плечi. Правила Пристойностi, зрозумiло, всю дорогу боявся до неi торкнутися. До неi довгi роки нiхто не торкався – якщо не брати до уваги володаря Грана з ножем i вугiллям, та ще гвалтiвникiв на узлiссi.

Стократ обiйняв ii, не домагаючись, нiчого не бажаючи натомiсть, i вона моментально це вiдчула.

І через мить перестала вiдсторонятися.

Правила Пристойностi на лiжку роззявив рота. Потiм закрив. Потiм ображено вiдвернувся.

– Свiт, у тi днi хтось був поруч з тобою? Яка-небудь доглядальниця, нянька… слiпа баба?

– Н-нi. Вiн боявся, що люди довiдаються.

– І вiн знову тебе замкнув?

– Т-так.

Мене замкнули в iншiй кiмнатi, без вiкон. Їжу почали подавати крiзь вiконце… Ну, спина загоiлася, звiсно.

Стократ обiйняв ii мiцнiше. Власне, це едина розрада, яку вона могла прийняти i якоi потребувала; шкiра на спинi загоiлась, залишивши шрам. Кривава рiзанина припинилася, коли по обидва боки полягли найкращi, найсильнiшi, любимi сини й чоловiки, щасливi батьки. Але миру на Лисiм Узгiр’i немае й бiльше бути не може…

Стократ поморщився. Важлива думка крутилася навколо голови, як муха.

– А потiм? – вiн подивився на чоловiка поверх дiвочоi макiвки. – Дан, ти можеш, будь ласкавий, розповiсти?

Правила Пристойностi дуже зрадiв ввiчливому ставленню:

– Потiм володар Вивiр прислав листа. Не знаю, що вiн написав, однак Гран замкнувся у себе й… Чорний став од злостi. А ввечерi…

– А ввечерi, – дiвчина пiдняла лице й подивилася знизу вгору. Трав’яний вiдвар уже дiяв на повну силу, на щоках у неi проступив рум’янець. – Батько… Тобто володар Гран тодi сам напився.

Вiн був дуже п’яний, дуже. Я його таким не бачила.

Сам прийшов до мене. Принiс жаровню. Розрепетувався, що спалить Виворiт, випалить усе паскудне гнiздо… Я виривалась, але ж вiн сильнiший. Вiн пообiцяв менi пiдсмажити п’яти, став кричати, що скалiчить мене…

– Як же ви втекли? – уривчасто запитав Стократ.

– Що?

– Судячи з того, що ти розповiдаеш, ви нiяк не могли втекти.

– А от могли! – Правила Пристойностi насилу сiв.