Стократ

У неi там були книжки… Вона все прочитала по кiлька разiв. П’яльця, рiзне шитво…

– Просто в’язниця, – тихо сказала дiвчина.

– Ясно. – Стократ погойдався вперед-назад. – І мiж вами виникла сердечна дружба.

– Та нi! Я не мiг до неi потрапити! Просто приходив у той закуток двору, де вона могла бачити… З вiкна…

– І кухарчук, сподiваюсь, не попався.

– Так. Тобто нi, не попався. Я йому платив, щоб хоч iнодi заглядати… На кiлька хвилин…

– Так-так-так, – Стократ примружився. – Свiт, за час, що ти сидiла пiд замком – скiльки разiв ти бачила батька?

– Нiскiльки, – вона опустила очi.

– Ти казала, вiн начебто тебе любив?

– Начебто… А потiм злякався. Того, що на менi… оцього. Сховав, прийняв геть з очей… Думаю, вiн дуже чекав чаклуна – щоб мене, нарештi, вiддати.

– Зрозумiло. – Стократ подивився на високу, досить бiлу готельну стелю. – Така магiя – не для володарiв.

– Так, – дiвчина глибоко зiтхнула. – Мабуть, батько… володар усе-таки додумався за цi роки. До того, про що ти спитав одразу.

– Що я спитав?

– Що буде, коли я вмру. – Дiвчина подивилася йому у вiчi. – Увесь свiт помре разом зi мною.

У кiмнатi запала тиша. Чутно було, як важко дихае Правила Пристойностi на лiжку.

– Але в тебе на спинi не тiльки цi опiки, – сказав Стократ.

– Так. Коли менi виповнилося сiмнадцять, вiн знову…

Вона провела долонею повз лице, неначе вiдсовуючи завiску.

Стократ помiтив цей жест. Скорiше за все, так вона боролася зi своiми страхами – дiвчинi, що несе на тiлi живу карту Населеного Свiту, часом мае бути дуже страшно на самотi.

– Вiн був зi мною дуже ласкавий… Дав вина… У мене потiм дуже голова крутилася.

– Вiн тебе напоiв i розпанахав тобi спину. Лiва лопатка, Лисе Узгiр’я.

– Так, – вона нервово повторила свiй жест. – Кровi було… багато.

– І почалася рiзанина на Лисiм Узгiр’i, – крiзь зуби пробурмотiв Стократ.

Вiн заплющив очi; тисячу рокiв жили поряд два роди. І раптом пiднялися в ножi. Родина на родину, село на село; не було iншого пояснення, крiм уродженоi лютi горян.

– Навiщо вiн це зробив, Свiт?

Дiвчина мовчала.

– Ти ж думала про це, – сказав Стократ. – У тебе був час подумати. Навiщо вiн це зробив?

– А чому ви мене не питаете, пане? – раптом подав голос Правила Пристойностi. – Я ж у той час уже був у замку! Я теж можу…

Стократ пiдняв брову. Поранений замовк i опустився на подушки.