Стократ

Поклав меча впоперек мурашиноi стежки.

– Працюйте.

Три гнилi душi зiскочили на мурах i зразу ж влилися в загальний стрiй.

Стократ пiдкинув меча й пiймав за рукiв’я. Четверта душа балансувала всерединi, розчепiривши руки, намагаючись утриматися.

– Тiкай.

Вiн опустив лезо у воду струмка. Клинок мигнув i згас – порожнiй, не вiдрiзниш од звичайного сталевого леза.

Стократ ще трохи постояв на березi, дивлячись на воду, слухаючи ii голос. Трохи позаздрив розбiйниковi-невдасi: нарештi i йому пощастило.

Струмок довговiчнiший за дуба i значно веселiший за мураху. «Коли менi все набридне, – подумав Стократ, – пiду в струмок, стану бистрою водою…»

Але спершу треба сховати Свiт од гонитви. Сховати… І тодi вiдповiсти на головне запитання: що станеться зi свiтом, коли Свiт умре?

Треба вiдпочити. Усiм. Хоч би годину.

Вiн лiг на мох пiд деревом i заплющив очi.

І прокинувся, коли знов почався дощ.

* * *

Плащ залишився в тавернi. Крони не захищали вiд дощу – за нiч промокли наскрiзь.

Ковзаючи в травi, iнодi обтрушуючись, мов пес, Стократ повернувся в «Чорне вухо».

Коло самих ворiт раптом зупинився, попри зливу. Ворота, зранку ще темнi, розбухлi, тепер свiтлiли новим деревом.

Що це, Хазяйка-Роз помiняла ворота?

Хвiртка вiдчинилася без скрипу. Вiн зайшов у двiр, вiдчуваючи, як пiднiмаеться зсередини зимний холод.

Двiр теж змiнився. Зник другий сарай. Помiнялися мiсцями конов’язь i дровiтня. Та все це було неважливо, бо сама Хазяйка-Роз стояла на порозi – квiтуча струнка жiнка ледь за тридцять, з трояндою у волоссi, зi жвавим iнтересом у безневинних синiх оченятах.

– Пане, та ви ж промокли! Скорiше до вогню, скорiше, Роз дасть вам зiгрiтися!

Стократ стояв, як укопаний.

– Пане, заходьте! – Роз розчинила перед ним дверi. – Довга дорога? Де ваш кiнь? Чи ви, бачу, пiшки так i простували, мабуть, од «Сiроi шапки»?

– Так, – сказав Стократ.

Ледве волочачи ноги, вiн зайшов у таверну. Тепер, коли вiн побачив Роз, його не могли здивувати нiякi змiни.

Таверну вибудували, схоже, всього кiлька рокiв тому, вона здавалася просторiшою i свiтлiшою, нiж вiн пам’ятав, i гостей тут було набагато бiльше, нiж вiн звик.

Вiн сiв за найближчий столик. На щастя, i клинок i гаманець були при ньому. Вiн попросив пiдiгрiтого вина.

– Скажи, мила хазяйко, а двое подорожнiх… чоловiк i дiвчина, молодi, давно тут проiжджали?

– Молодята з Прип’яток? – зрадiла Роз. – З ними ще матiнка i двое слуг.