Стократ

Купав дiвчинку у вiдварi, бурмочучи закляття.

Вона стала бiла, мов земля, вкрита хмарами. Але Стократ знав, що хмари коли-небудь розiйдуться, i те, що вiдомо йому, стане вiдомо багатьом.

І вiн знав точно, що в цю мить буде поруч i навiть близько не пiдпустить володаря Грана. Що нiхто не посмiе доторкнутися до Свiт, що не буде нi пожеж у Лiсовому Краю, нi вiйни на Лисому Узгiр’i, нi дiвочоi кiмнати, перетвореноi на тюремну камеру.

«Я заберу ii iз замку через кiлька рокiв, – думав Стократ. – Нехай тiльки пiдросте.

Не ганяти ж менi по свiту з грудною дитиною.

За цi роки я щось придумаю, – мiркував Стократ. – Зрештою, людське життя теж скiнченне. Чому ми так дивуемося, довiдавшись, що скiнченний свiт?

До кiнця свiт у ще багато час у, – думав Стократ. – Поки ще вона подорослiшае. Поки ще постарiе. Я подбаю, щоб до останнього свого дня вона була в безпецi, i щоб нiколи нiчого не боялася, i щоб ii любили…»

Вiн iшов, уперше вiдчуваючи полегшення, i не замислювався про те, що доля не вiдкриваеться нiкому.

Навiть тим, хто вершить долю Свiту.

II

– Де ця дiвчинка тепер, що з нею сталось?!

Потрiскував вогонь. Усерединi свiтлого кола було спокiйно й тепло, а за ним, за межею свiтла й тiнi, стояв смертельно небезпечний лiс, i це був образ свiту, зрозумiлий усiм людям, але чужий для Стократа. У нього не було теплого дому, вiн нiколи не почувався в безпецi й нiколи не боявся темряви.

– Вона жива, – сказав Стократ. – Інакше ми б з тобою не розмовляли… Тепер iй вiсiм рокiв.

Вона граеться з хлопцями, бiгае, лазить по деревах, ця дитина геть не схожа на ту дiвчину, яку я пам’ятаю… Я дивився, як вона вовтузиться на березi рiчки, i в мене серце краялось: вона щомитi може впасти у воду й потонути. Упасти з дерева й скрутити собi в’язи. Кiнь може на неi наступити. Хлопцi, з якими вона граеться, майструють iграшковi мечi й можуть ii поранити.

– Ти був на землях Грана? – спитала стара.

Стократ кивнув.

Стара сидiла бiля вогню – не готувала вечерю, не пiдкидала дров i навiть, здаеться, не грiлася.

Вона сидiла бiля вогню, нiби свiтле коло вiд багаття було единим мiсцем у свiтi, де ii ще терпiли; Стократ розташувався з другого боку багаття на широкiй низькiй колодi. Носки його чобiт димiлися висихаючи: цiлий день вiн iшов мокрим лiсом, перебирався через болото, убрiд переходив рiчечку. Стара жила далеко вiд людей: почасти тому, що не любила iх. Почасти тому, що вони ii ненавидiли.

– Ти хотiв забрати дiвчинку, – сказала стара.