Стократ

Стократ кивнув знову:

– Хотiв. І хочу. Менi дуже хочеться вiдвезти ii… i замкнути. Сховати вiд усiх. Щоб вона жила сама в якомусь барлозi, не бачила нiкого, крiм мене, i так росла. Менi дуже хочеться обшити подушками стiни ii кiмнати, укутати дiвчинку ватою, зв’язати заради ii безпеки… Коли я зрозумiв, як дуже менi цього хочеться, я тiкав щодуху. Скажи, що ж менi робити?!

Стара довго мовчала.

Коли вогонь почав пригасати, вона поклала на дрова полiно, схоже на скорчену подагрою чорну руку.

– Творець або глузуе з нас, або Сам не знае, що коiть… Що за кпини такi – записати долю Населеного Свiту на шкiрi одного дiвчиська!

Стократ подивився в небо.

Іскри летiли вгору, та через високi хмари небо було непроникне.

– Навiщо? – стара стисла губи. – Що за прокляття?

– Свiт – не прокляття.

– Невже благословення? – стара гостро подивилася на нього крiзь багаття.

Стократ не вiдповiв.

– Сьогоднi не видно зiрок, – сказала стара iншим голосом. – Тобi нiколи не здаеться, що згори за нами спостерiгають?

– Не здаеться, – вiдгукнувся Стократ.

 – Я знаю це цiлком точно.

Роздiл другий

Зiрки

– Командире, ми в зонi ураження.

– Продовжуйте виконувати маневр.

– Слухаюсь, продовжую…

– Командире, ми пiд вогнем!

– Щити до бою. Маневр!

– Матiр пресвята… Це кiнець…

– Щити!

– Командире, у нас три пробоiни… Командире?

* * *

– Злазь, купець.

Мiсце для засiдки було обрано чудове. Втiм, увесь шлях через Гульчин лiс вважався iдеальним мiсцем для нiчного промислу.

Двое спереду, двое ззаду, повалене дерево поперек стежки – i все, кричи скiльки хочеш.

– Злажу, – пробурмотiв Рiпка, мiцнiше впираючись у стремена. – Уже, люди добрi…

Хустку вiн усю дорогу стискав у кулацi, i така передбачливiсть урятувала йому життя. Вовняне полотнище з вiзерунком «гусяча лапка», з торочками по краях, у напiвтемрявi розгорнулося невидимо. Рiпка труснув хусткою, наче вибиваючи пил.

Задзвенiли, схрестившись, шаблi. Четверо нападникiв були озброенi – хто мечем, хто кинджалом, хто кийком, i вони тепер зчепилися попарно, не кажучи нi слова, просто бажаючи вбити.

Кiнь захрипiв, витягуючи шию. Рiпка крикнув на нього i, трохи не випавши з сiдла, змусив розвернутися.

Вперед дороги не було. Залишалася надiя, що вiн устигне проскочити роздорiжжя, поки цi четверо зайнятi одне одним…

А якщо пощастить, вони одне одного повбивають.

* * *

Уночi небо було ясне, безмiсячне, i Злий на власнi очi бачив битву зiрок.