Стократ

Здавалося, двi зiрки зiрвалися з неба, посварилися, й мала погналася за великою. Бiльша дременула до обрiю, але встигла добратися тiльки до верхiвки високоi ялини: мала зiрка раптом бризнула крихiтною iскрою, i бiльша луснула, на секунду освiтивши все небо.

Злий затамував дух. Нечасто зiрки влаштовують битву; якби це траплялося щоночi, небо, мабуть, скоро б спорожнiло, бо зiрки винищили б одна одну.

Бiльша зiрка розсипалася скалками, й вони полетiли вниз, залишаючи за собою червонуватi дорiжки, схожi на пелюстки.

Мала зiрка рвонула до обрiю й зникла з очей. Злий ще трохи постояв на галявинi, дивлячись у небо, а потiм повернувся до свого лiгва – плащ, розстелений поверх сухого моху, i багаттячко з дотлiваючими жаринами.

Йому хотiлось розмовляти. Ранiше, в притулку, вiн рiдко вiдкривав рота: все було ясно без слiв, а за найменшого ускладнення в хiд iшли кулаки. А тепер йому хотiлося говорити, хоч навколо, в темному лiсi, не було анi душi.

– Меч, – сказав вiн хрипким непевним голосом, – га, меч?

Меч не вiдповiв.

Вiн лежав, укутаний мiшковиною, надiйно захищений од роси й од чужих поглядiв. Хоча кому дивитися, в дерев немае очей…

– Меч, я бачив, як билися зiрки. Одна вбила другу. Зiрки теж ненавидять одна одну?

Меч мовчав.

– Вони б’ються за мiсце на небi, – помiзкувавши, сказав Злий. – Їм тiсно, правда?

Меч не вiдповiв.

Злий засипав жарини, щоб нерiвне червоне свiтiння не заважало темрявi. І щоб нiхто не прийшов з темряви на вогник.

Лiг на спину й подивився вгору. Зiрки, що просвiчували крiзь листя, i листя, складене в мозаiку, раптом здалися йому буквами, i вiн не напружуючись прочитав:

– «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це менi…»

Вiн клiпнув, i букви пропали. Залишилися тiльки зiрки та листя.

Вiн спробував згадати, чи вмiв бачити в темрявi ранiше, ще в притулку. Але притулковi спогади самi були темнi, i в спогадах вiн не мiг вiдрiзнити ночi вiд дня.

«Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це менi…»

Куди впали скалки зiрки? Куди ведуть дороги на роздорiжжi? Куди тече рiчка?

– Кого я питаю? – вiн заговорив сам до себе вголос i всмiхнувся в темрявi.

Приховане послання вбачалося в прожилках на кожному листку, у малюнку хмар i в лiнiях на долонi. І особливо у вiзерунках на рукiв’i меча; здавалося, життя вплiтаеться в цi вiзерунки й п’е звiдти змiст, як суха губка воду.