Стократ

Стократ точно знав, що вiзерунок мае сенс, але знав i те, що прочитати його не зумiе.

Прозорий осколок шолома без прорiзiв. Коли iстоти почали бахкати одне в одного зi своеi потужноi зброi, iхнi шоломи розсипалися осколками, наче горщики.

Пряжка чужого одягу. Єдиний зрозумiлий предмет.

Ще оплавленi частини, закопченi уривки, шматочки мозаiки, яку не скласти слабким людським розумом. Істоти в лускатих костюмах, у прозорих шоломах, зi смертоносними довбнями в руках виявилися так само пiдвладнi магii, як i звичайнi мiськi стражники.

Корячись руховi оцiеi тканини, вони накинулись одне на одного – i перетворилися на попiл…

Стократ подивився в небо. Зiрки сяяли у височинi, недоступнi, незрушнi. Ну чого iм заманулося воювати? Невже так тiсно на небi?

Хто були iстоти в прозорих шоломах? Що хотiли? Навiщо з’явилися?

– І нiчого цього я нiколи не дiзнаюся, – сказав вiн з гiркотою, завершуючи ланцюжок невисловлених i навiть не додуманих до кiнця думок.

Вiн зав’язав тканину вузлом, куточок до куточка, й опустив у найглибший вир цього озера.

III

– Я нiколи не чула цiеi iсторii, – сказала стара й поворушила ковiнькою в багаттi. – Дивно.

– Хiба ти знаеш усе, що колись вiдбувалося у Свiтi?

– Я не знаю всього, – вона була явно чимось стурбована. – Але… Добре, припустiмо, очевидцi були не особливо балакучi i не розповiдали цiеi iсторii iншим, i не переказували, придумуючи вiд себе, i збирачi знань з Високоi Школи не записували ii на паперi й не передавали в архiв… Твоя правда, всяке бувае, iсторii втрачаються, але ми не про те говоримо…

Вона подивилася крiзь багаття тривожно й вимогливо.

– Може, дiвчинцi пошити мiцну сорочку? Надiвати на неi кольчугу з легкоi й мiцноi сталi, щоб анi гострий камiнь, анi сучок…

– Восьмирiчну дiвчинку вбрати в кольчугу?

Стара закусила темну суху губу.

– Вона росте… Кольчуга не допоможе. Коли сама вона i всi навколо довiдаються про неi правду…

– Оцього я й боюся, – сказав Стократ.

 – І кажу собi: краще я триматиму ii пiд замком, нiж триматимуть iншi, розважливi чи жорстокi, чи дурнi, чи всi одразу. Краще я огортатиму ii ватою, нiж володар Гран почне ii палити й колоти, щоб порахуватися з сусiдами.

– Краще? – тихо запитала стара.

Стократ стис кулаки.

– А що робити? Ну що?!

І вони знов замовкли й мовчали дуже довго.

– Свiт мерехтить, наче сонце на поверхнi води, – сказала стара. – Струменiе, мов туман чи хиткий пiсок.