Стократ

Ранiше менi здавалося, що, осягаючи свiт, усвiдомлюючи закони й протирiччя, люди здатнi зробити наше буття зрозумiлим. Щiльним, як тканина, твердим, як камiнь. Певним, як зрiз дерева. Тепер я в цьому не певна. Час витiкае крiзь пальцi, життя закiнчуеться… i закiнчиться ранiше, нiж Населений Свiт.

– Тебе це радуе?

– Лякае. Я збиралася пiсля смертi проростати травою, струменiти водою, вити гнiзда на гiлках – я збиралася залишитися в Свiтi. І що тепер?

– Наш свiт, може, й не найкращий, – сказав Стократ. – Але в ньому е… речi, якi не повиннi зникнути безслiдно.

Стара мовчала й дивилася уважно.

– Це сталося за рiк до того, як я вперше зустрiв Свiт i заснув пiд вресенем, – сказав Стократ. – Уже вiдгорiли пожежi в Лiсовому Краю, але Виворiт був ще цiлий… Свiт iшов вiсiмнадцятий рiк, вона жила пiд замком, але я не знав про це й тривожився про геть iншi речi… Слухай.

Роздiл третiй

Мова

– Тепер покажiть, чого навчилися. Хто впораеться найкраще, навчатиму далi, а iншим – до побачення.

– Ага, за заслуги, – пробурмотiв пiд нiс сумний Хвощ. – Ох, вiдчуваю, влаштуе менi мати навчання…

Джмiль мовчки вийшов на широкий помiст, з якого зазвичай повiдомляли новини, а тепер тут було поставлено стола – широку дошку на двох дiжках, у яку в’iлися плями вiд пивних i винних денець. Вервечкою пiдтяглися й стали коло стола шестеро хлопцiв од дванадцяти до шiстнадцяти, котрi провчилися хто рiк, хто пiвтора.

– Готовi? – учитель пiдвищив голос.

– Майстре, я язика обпiк, – тихо сказав Пундик. – І нiс у мене шмаркатий. Нюх пропав.

– Іди. Навiщо ти менi зi шмаркатим носом.

– Майстре, я просто язика обпiк…

– Ану, тихо всi!

Юрба, що оточувала помiст, притихла. Тут були друзi й родичi учнiв, брати й сестри, сусiди й приятелi. Окремо, на винесеному з трактиру крiслi, сидiв Очi-й-Вуха – особистий князiвський радник. Вiн був лiтнiй i худорлявий, прiзвисько приросло до нього намертво, i справжнього iменi нiхто не пам’ятав.

Джмелевих матерi й батька не було, зрозумiло, коло помосту. Там, далеко на перевалi, вони не можуть покинути трактир; Джмiль зiщулився. Батько вiдпустив його вчитися з единою умовою: стати майстром, зробитися шанованою людиною в Макусi. Ремесло мовознавця батько не цiнував, а от становище в суспiльствi – дуже.

Усi цi вiсiм мiсяцiв Джмiль не думав нi про що, крiм навчання.