Стократ

Не гуляв на жодному сiльському святi. Нi разу не просився додому, провiдати рiдних. Тiна, дочка хазяiна таверни, де Джмелевi дозволили жити, говорила: цей хлопець осягае мовознавство, як наречений наречену в першу шлюбну нiч. Джмiль не мiг судити щодо нареченоi: вiн ще нi з ким не цiлувався. Вiн учився, наче плив у стрiмкiй водi, боячись зупинитися, i ось доплив до випробування…

Аби не пiдвiв язик.

На столi стояли рядком простi керамiчнi глечики з вузькими шийками. Учитель поманив пальцем високого Лопуха, найстаршого з учнiв, уже дорослого:

– Який?

Вибирати не було й з чого – глечики, здавалось, були однаковi, хiба що чистили iх у рiзний час i з рiзною ретельнiстю.

Лопух тицьнув на той, що був з трiснутою ручкою. Майстер хлюпнув у склянку густоi рiдини гарбузового кольору.

– Куштуй.

Лопух глибоко зiтхнув. Узяв склянку тремтячою рукою, пiднiс до губ, понюхав, роздимаючи нiздрi. Змочив рота; весь майдан затих.

Лопух ковтнув смiливiше. Роздмухуючи щоки, поганяв рiдину в ротi.

На обличчi його було написане таке зусилля, нiби хлопець тягнув з болота вгрузлого по вуха вiслюка.

– Ну? – майстер вирiшив, що часу минуло досить.

– Рухаеться, – приречено сказав Лопух.

– Хто рухаеться?

– Можна ще покуштувати?

Майстер долив йому рiдини з тiеi самоi посудини, хлопець набрав повний рот i так застиг. Дiвчина, яка вважала себе Лопуховою нареченою, пробилася до самого помосту й дивилася знизу вгору благальними очима.

Нарештi, Лопух шумно ковтнув.

– Ну? – рiвним голосом повторив майстер.

– Іде, – пробелькотiв хлопець, облизуючи губи. – Вiн iде. Крокуе.

– Майже два роки тебе вчу, – сказав майстер з жалем. – Марна справа.

– Нi, майстре, я зрозумiв – iде…

– Ідiот! Сенс послання – «Дорогу здолае той, хто зробить перший крок»! Йди, Лопуше, додому, не ганьби мене перед людьми!

Дiвчина-наречена затулила долонями лице. Лопух переступив з ноги на ногу, нiби це так важливо – з правоi чи з лiвоi робити перший крок – i пiшов назад, униз, з учнiв мовознавця в наймити чи в лiсоруби.

– Розумiти – рiч важка, – майстер пiдвищив голос. – І не кожному це дано! Я казав i кажу: якщо таланту немае – дарма тiльки мучитиметься й ганьбитиметься!

Усiм своiм виглядом пiдтверджуючи жорстокi слова, Лопух нарештi зiйшов з помосту. Джмелевi було його шкода – проте всi наперед знали, що Лопух не пройде випробування. Був вiн ледачий i до науки не здатний.

Майстер обернувся до наступного учня.