Стократ

Довготелесий свiтловолосий Латок довго вибирав посудину, щось бурмотiв, затуляв долонею то праве око, то лiве. Нарештi тицьнув пальцем у глечик з самого краю стола. Майстер налив йому прозороi, мов джерельна вода, рiдини.

Латок сьорбнув. Ще раз. Помовчав. Тупо всмiхнувся:

– Нiчого не зрозумiв.

– Іди, – сухо сказав майстер, i Латок пiшов, убгавши голову в плечi. Вiн був дивний хлопець: iнодi на нього находило просвiтлення, i вiн мiг прочитати за смаком найскладнiше послання. Але як щось упускав з самого початку – зразу здавався.

Джмiль провiв його очима. Потiм подивився на решту глечикiв. Що всерединi? У напоi, який дiстався Лопуховi, був вислiв про дороги. Колiр – гарбузовий, скорiше за все вiд квiтки волосяницi, iнгредiента, що означае «зусилля», «подолання». А от повнiстю прозорий напiй Латка, найiмовiрнiше, мiстив заперечення, тому що частка «не» здебiльшого вiдбивае колiр рiдини…

– Оце так ви iх вчите, – голосно сказала жiнка в юрбi, i Джмiль здригнувся.

Учитель, не зважаючи на крики з юрби, кивнув Пундиковi:

– Вибирай.

Той вибрав швидко. Шморгнув носом, скрушно покивав головою, розглядаючи блiдо-зелений умiст склянки:

– Учителю, я, напевно, i не зрозумiю нiчого. Язика обпiк, нюх утратив…

Не такий безнадiйний, як Лопух, i не такий легкодухий, як Латок, Пундик прийшов сюди, щоб учитися далi. Його голосiння були фальшивi. Вiн грав на публiку, заздалегiдь готуючись сказати: я мiг би в сто разiв краще, та от язик… Вiн зробив усе, як учили: i долонею провiв над склянкою, i принюхався справа налiво, а не навпаки, i рiдини торкнувся спершу кiнчиком язика, потiм узяв на губи, i аж потiм набрав повний рот.

– Дерево не бiгае, а стоiть, – сказав упевнено.

– Яке дерево?

– Ялина… Чи ясен. Ясен стоiть i не тiкае.

– Спробуй ще раз, – утомлено велiв учитель.

Пундик напружився:

– Це через те, що я запаху не чую…

Вiн чхнув, щоб усi бачили, який вiн застуджений, i знову сьорбнув зi склянки.

– Ясен… перебувае неподалiк.

– Наче й немае в тебе нi чуття, нi смаку, – учитель хмурнiв на очах. – Сказано: ясен – не заець, вiд сокири не втече! Що ти менi верзеш, я ж на тебе сподiвався!

– Це через те, що я…

– Тихо! Постiй поки що… Ви двое, вибирайте!

Дванадцятирiчнi близнюки Окра й Бик якийсь час були улюбленцями вчителя – язики вони мали на диво чутливi.