Темний Світ. Рівновага

– Захищай його! Давай! Цього паскудника! Та знаеш, хто ти пiсля цього?!

Мене винесло в коридор, мов вiтром. Цокотячи зубами, я притислася лобом до холодноi стiни. «Іди додому – там лихо», – сказав Інструктор. Що вiн мав на увазi? Зiрване побачення? Чи щось iнше?!

Чому саме я? Чому всяка гидота стаеться саме зi мною? Нас iхало в автобусi тридцятеро, але саме я вилетiла в рiчку крiзь розбиту шибку. Тисячi студентiв навчаються в цьому унiверситетi, сплять, iдять, флiртують, складають залiки, i тiльки я стою в темному коридорi, i на долонi в мене лежить знайомий з дитинства кулон у виглядi ока…

Що менi робити?

* * *

Звичайна урна стояла коло порожньоi лави.

Стискаючи в долонi ланцюжок, я занесла кулон над круглою пащею урни…

Срiбна фiгурка глухо дзенькнула об залiзне дно. Ноги в мене пiдкосилися. Я опустилася на лаву.

Якщо з тобою станеться диво – викинь його на смiтник. Хай це буде любов чи надiя, чи раптова змiна – вiдмовся й сховайся в свою буденнiсть.

Хай вогненнi мошки лiтають над свiчкою, хай земля здаеться прозорою до самiсiньких глибин, хай люди свiтяться зсередини барвистими вогнями… Вiдмовся вiд дива, це некомфортно. Не порушуй звичного порядку, бо це зайва морока, це заважае, лякае, мучить, вiдмовся…

Я встала i вiдiйшла. Потiм повернулася. Пiшла й повернулася знову. Зазирнула в урну; кулона не було видно, але ж я чула, як вiн дзенькнув об дно. Урна була не те щоб заповнена, але й не зовсiм порожня: я могла роздивитися картонну упаковку з фастфуду, синi використанi бахiли, коробку з-пiд сигарет…

Я вiдкинула спершу одну картонку.

Потiм другу. Я поралася в смiттi однiею рукою, пiдсвiчуючи собi телефоном, розумiючи з кожною секундою дедалi яснiше: кулона тут нема. Я ж вiдмовилася вiд нього, правильно? От вiн i пiшов, образився на мене, визнав недостойною…

Гримнув дзвiнком телефон, я i його ледь не впустила в урну.

– Даша? Ти що робиш?

Я рилася в урнi з вправнiстю професiйного бомжа, але не була готова сповiстити про це мамi.

На щастя, вона й не чекала вiдповiдi.

– Я дзвоню, щоб ти лягала спати!

– Наче вже й сплю, – промимрила я впiвголоса. – Прокинутися б…

– Це тому, що ти недосипляеш! Пiзно лягаеш!

– Точно…

– На добранiч!

– На добранiч, ма…

Уже не дбаючи про те, щоб не забруднити рук, я вдесяте перелопачувала забрудненi кетчупом картонки, сигаретну пачку, бахiли, м’ятий папiр i рваний полiетилен.