Темний Світ. Рівновага

– Що вiн зробив?! – крикнула я з порога. – Ми йому помстимося, ми його по стiнi розмажемо, скажи, що вiн зробив?

Настя похитала головою й знову сховала лице в подушку:

– У нас усе було добре… я його хотiла з бать… з батьками познайо…

Вона заридала з новою силою:

– Дзвонив! Обiцяв! Прийти! І…

– І що?

– І не прийшов!

Я опустилася на стiлець бiля лiжка. Якщо чесно, мене пробило на «хi-хi» – iстеричний, тоненький смiх. Ну що за дитячий садок, справдi, ну, дзвонив, ну, не прийшов, у мене гiрша проблема – я, мiж нами, потроху з глузду з’iжджаю…

Рука сама знайшла в кишенi мiй кулон.

Ех, будь-що-будь.

Я стисла «око» в долонi. І сталося точнiсiнько те, чого я чекала, чого боялася, що, я знала, мало статися: все навколо змiнилося. Стало зi звичайного – справжнiм.

Лампа пiд стелею потьмянiла, зате свiчки розгорiлися яскравiше, i я побачила, як над ними кружляють iскри – вогненнi мошки. Кiмната була наповнена… нi, не туманом. Найбiльше цей летючий кисiль нагадував крихiтнi хмари.

Неначе моя голова – це лiтак на злетi, пiдлога – земля далеко внизу, а стiл – висока гора, вкутана прозорим димним серпанком. Наша гуртожитська кiмната була, виявляеться, гарна й велична, немовби Гiмалаi з космосу, немовби свiтлина далекоi галактики…

Але милувалась я недовго. Майже одразу я роздивилася патьоки на пiдлозi. Темнi… кров. Змазаний вiдбиток долонi, безформнi плями, якi кримiналiст визначив би, напевно, як «ознаки боротьби». Я перевела погляд на Настю…

І насилу стрималася, щоб не завищати.

Лице моеi сусiдки було залите кров’ю – з носа, очей, вух. На лiвiй скронi проступало синювато-чорне татуювання, схоже на складний iероглiф. У Настi був такий моторошний вигляд, що я вiдскочила, перекинувши стiлець, i розтисла руку в кишенi…

Кров i татуювання щезли. Настинi щоки ще блищали вiд пролитоi гiркоi води, але очi враз висохли, люто глянули з-пiд запалених повiк:

– Виродок! Зрадник! Покинув!

Вiд неi повiяло холодом, наче вiд кондицiонера, який врубили на повну.

Повiяло такою iдкою, амiачною ненавистю, що я злякалася за Павлика:

– Стривай, може, з ним щось сталося…

– Сталося! Вiн у Соколова в кiмнатi бухае на днi народження! А ти за нього не заступайся! Теж менi захисниця!

Вона кричала на мене, зриваючи зло, i здавалося, що кожне ii слово здатне пропалити дiрку в одязi, наче кислотний плювок. Нiколи ранiше я не бачила Настi в такому станi.