Темний Світ. Рівновага

Я стояла нерухомо, навколо жила й плюскотiла тiнями нiч, тут нiколи не бувае темно, горять лiхтарi, водять променями фари, пiдфарбовують небо вогнi реклами, i хмари свiтяться вiдбитим свiтлом, розмитим, брудно-сiро-акварельним…

– Бери, – сказав вiн уже роздратовано. – Це ж твое, чого ти гальмуеш?

Кулон погойдувався перед носом, i я не стрималася. Простягла руку, схопила срiбну фiгурку, затисла в долонi…

В очах потемнiло. І розсипалися кольоровi iскри, неначе мене вперiщили по головi дитячим пластмасовим калейдоскопом.

Свiт навколо змiнився!

Це було схоже на тривимiрну модель з матового скла або з кришталю, або навiть силiкону. Фiгури людей навколо налилися зсередини свiтлом – яскравим i ясним, синiм i жовтим, смарагдовим, червоним. Стiни будинкiв стали прозорi, я побачила iх наскрiзь з усiма перекриттями, з поверхами й лiфтовими шахтами, з пiдсвiченими силуетами людей усерединi. Земля стала прозора, як у «Вечорi проти Івана Купала», тiльки замiсть скарбiв я побачила пiд собою каналiзацiйнi труби, а нижче – величезну нору метро…

Мiй кулон лежав на асфальтi.

Я сидiла навпочiпки, вчепившись пальцями у вигорiлу траву, i чиiсь кросiвки – не Інструкторовi! – стояли поряд, i голос iхнього власника запитував, чи не треба менi допомогти. Інструктор запевнив, що не треба. Кросiвки повiрили йому й пiшли. Я пiдiбрала кулон за ланцюжок, поклала в кишеню… І тiльки тодi, нетвердо тримаючись на ногах, вирiшила випростатися.

– Поздоровляю, – сказав Інструктор без найменшоi врочистостi в голосi.

 – Ти посвячена й бачиш те, що приховано вiд iнших.

– Тодi давайте менi двi таблетки.

– Що?

– Ну, двi таблетки, якщо я обрана. Щоб вибрати синю або червону…

Вiн подивився, гмикнув, сягнув рукою в кишеню… i дiстав двi таблетки:

– Ось.

Потiм побачив мое лице й трохи змилостивився:

– Узагалi-то червона – це льодяник вiд горла, а синя – родзинки в шоколадi… Ти в порядку?

Хороше питання.

– Гаразд, – вiн посуворiшав. – Вважаймо, що формальностей ми дотримались, первинний iнструктаж проведено.

Тепер iди додому – там лихо.

Роздiл другий

Настя

Настя ридала так, що аж плафони пiд стелею дзеленчали. Ну, Павлик, ну, добряга, вiд тебе я такого не сподiвалась!

Стiл був сервiрований, хоч на листiвку знiмай: свiчки, келихи, пляшка шампанського – невiдкоркована. Настя валялася на лiжку – почувши, що я зайшла, вона знехотя пiдвела голову. Сльози розмили ii макiяж, чорнi дорiжки тяглися вiд очей до пiдборiддя.