Темний Світ. Рівновага

Їi лице було вкрите суцiльною кiркою кровi. Кров сочилася з кожноi пори. Постiль була в кровi, i пiдлога, i вся кiмната, я закричала вiд страху – i випустила амулет. Кров зникла; у Настi було опухле, але чисте лице з очима нещасноi злоi баби:

– Усi мужики – паскудники! Правду менi мама казала, а я не вiрила!

Вона кричала не своiм звичайним голосом, веселим, низьким i ледь хрипкуватим. Це був вереск, сухий i надривний, вереск бензопили, яка вгризаеться в мертве дерево:

– І татусь мiй був такий! Швиденько перепхнутися – i погнав далi! Усi мужики однаково влаштованi!

Слова вискакували з неi готовими блоками – наче хтось заздалегiдь написав iй текст.

Менi стало недобре.

– Насте… Послухай, не кричи… Стривай хвилину, просто подумай…

– Що-о?! Ти iх покриваеш, ти за них, еге ж? Ти за цих цапiв смердючих?!

Вона дивилася на мене з такою огидою, що я позадкувала. Якби я не знала цю дiвчину два роки… Якби я не вчилася з нею на одному потоцi, не жила в однiй кiмнатi, не пила чай… Може, ii пiдмiнили? Пiдсадили в мозок чужу свiдомiсть? Вивернули навиворiт, зачарували? Що з нею зробили, врештi-решт?!

Задкуючи, я знову вийшла в коридор i зачинила дверi.

Надiла на шию амулет – i вiн здався менi дуже теплим, майже гарячим.

– Потерпи, я розберусь, – сказала я Настi, хоча вона мене не чула.

І, однiеi рукою стискаючи амулет на грудях, другою ввiмкнула лiхтарик.

* * *

Коридор був хистким мрячним проходом, кишкою величезного звiра, шахтою на днi океану. Стiни тремтiли, липкий кисiль то приховував iх од мене, то знову розповзався, i тодi пiд променем лiхтарика на стiнах проступали написи чужою мовою.

Це не була нi арабська в’язь, нi iероглiфи, нi латиниця, нi будь-яка знайома менi знакова система. Чомусь я була впевнена, що мова ця не просто столiттями мертва, але навiть нелюдська.

Я пройшла по коридору вiд краю до краю, пiднялася сходами на наступний поверх i нiкого не зустрiла, хоч це була людна пора, вечiр. Уже пiдходячи до двадцять дев’ятоi кiмнати, де жив непутящий Соколов, я побачила на стiнi напис, зроблений росiйською: «Тiнь приходить, щоб погубити».

Я розтисла кулак, який устиг онiмiти. Тут, у звичайному свiтi, нiякого напису не було: стiну недавно бiлили.

Я постукала у двадцять дев’яту. Нiхто не вiдповiв. Дверi були вiдчиненi. Я зайшла.

Стiл у кiмнатцi був завалений брудним пластиковим посудом. Тут вiдзначали бурхливо, пили багато, закушували молочною ковбасою i бiляшами.