Темний Світ. Рівновага

Пляшка гримнула об стiну за моею спиною, i по всiй кiмнатi полетiли скалки. Той, що спав на лiжку, навiть не поворухнувся. Хлопець у навушниках, як i ранiше, танцював на мiсцi, але в очах його з’явився слабкий проблиск iнтересу.

Дiвка заскочила на пiдвiконня. Махнула менi рукою й ступила назовнi. З десятого поверху.

Хлопець з навушниками роззявив рота. Ми з ним разом пiдскочили до вiдчиненого вiкна…

Дiвка стояла внизу, на газонi. Знову махнула рукою – як юнга на щоглi корабля, коли той вiдчалюе в море. Повернулася й потрюхикала геть – крутячи задом, пiдстрибуючи.

Лiхтарi свiтили яскраво, все було видно мов на долонi. З-за рогу навперейми стрибусi вискочила iнша дiвчина – блондинка на височенних шпильках.

Блондинка змахнула руками. Синювата вольтова дуга беззвучно вдарила стрибуху в груди – i та звалилась, як лялька, як пластиковий манекен. Блондинка на каблуках схопила ii за ногу й кудись дiловито поволокла, на ходу витягаючи мобiльний телефон з сумочки на поясi.

– Нiколи бiльше не куритиму цiеi гидоти, – жалiбно заскиглив хлопець у навушниках.

Я мовчки кинулась до дверей.

* * *

Вона лежала в травi й на вигляд не вiдрiзнялася вiд манекена. Я знову засумнiвалась у своему глуздi, тим бiльше що над нею стояла блондинка з телефоном i говорила втомлено й цiлком буденно:

– Вантаження закiнчено, прошу доставки.

Потiм блондинка подивилася на мене, неначе давно чекала, що я з’явлюся:

– Для першого разу пристойно.

– Це що таке? – тихо спитала я, дивлячись на нерухоме тiло в травi.

– Просто Тiнь, – сказала блондинка з таким виразом, яким кажуть «просто стiлець». – Умбра вульгарiс. Латиною.

Вона пiймала мiй погляд:

– Ти не тiшся, вона не здохла. Їх не можна вбивати.

– Типу, забороняе «Грiнпiс»? – буркнула я.

– Типу, вони безсмертнi, – без тiнi усмiшки вiдгукнулася блондинка. – Ну, де вiн там…

З-за куща, за яким iще секунду тому нiкого не було, виринув чоловiк рокiв тридцяти, в майцi з яскравим анiмешним малюнком. «Наруто», наскiльки я можу судити про такi речi.

– Я збожеволiла, – сказала я приречено. – Як прикро.

– Не надiйся, – привiтно повiдомив чоловiк. – Ти хто?

Замiсть мене вiдповiла блондинка:

– Це наша новенька. Звуть Дар’я. Інструктор пiдкинув.

У вухах у мене знову зазвучали скрегiт i брязкiт аварii, тож довелося мiцно затиснути iх долонями:

– Інструктор?!

– Розбiр польотiв потiм, – довiрливо сказав чоловiк.