Темний Світ. Рівновага

За дверима були залiзнi сходи з iржавими сходинками, мiй лiхтарик вихоплював з темряви чорнi бетоннi стiни, вкритi брудом i цвiллю, три дуже крутих поверхи вниз – запах iржi, вологи, гнилоi органiки, землi…

– Куди ми йдемо?!

– Уже скоро.

Вiн зiстрибнув на бетонне перекриття й подав менi руку.

Промiнь лiхтарика вперся в дверцята лiфта. Інструктор натис едину кнопку – лiфт заскреготiв i вiдкрився. Був вiн просторий, зсередини обшитий цiнною деревиною, дуже дорогий i дуже старий.

– Менi страшно, – сказала я.

– Але ж тобi цiкаво, правда? Коли людина дослiджуе нове – iй завжди страшно…

Я зайшла в лiфт услiд за ним. Кнопок було всього двi: «Угору» й «Униз». Дверi зачинилися, лiфт пiшов униз, погойдуючись, скрегочучи, завиваючи й, здаеться, ризикуючи от-от обiрватися.

– Ми не впадемо?

– Досi не падали.

Лiфт iхав страшенно довго й нарештi зупинився. Ми вийшли у величезний бункер з бетонними стiнами – тут уже не було темно, горiли тьмянi аварiйнi лампочки в залiзному обплетеннi.

Долi розляглася стара зелена калюжа. Повiтря було дуже вологе й несподiвано холодне.

– Одягайся, – Інструктор вiдчинив дверi величезноi шафи. Я сподiвалася побачити там що завгодно, хоч костюм супергероя. Але там були стьобанi куфайки, валянки й шапки-вушанки, справжнi, судячи iз запаху.

– Я краще так залишуся.

– До стiни примерзнеш, – сказав вiн поважно. – Одягнись, або нiкуди не пiдемо.

Це була дивна погроза. Але я вже так у все це втяглася, що навiть не стала сперечатися.

Надiла куфайку, бiльш-менш вiдповiдного розмiру, засунула ноги у валянки, якi доходили менi до колiн, натягла шапку…

Й одразу стало якось затишнiше.

– Ходiмо.

Вiн покрокував по коридору, тьмяно освiтленому нечисленними лампочками. Я йшла за ним, стискаючи лiхтарик. Через хвилину рука задубiла, i я нижче натягла рукав.

На стiнах блищав iнiй. З рота виривалася пара. Я наздогнала Інструктора:

– Чому тут так холодно?

– Нобелiвська премiя за 1910 рiк, – вiдгукнувся вiн, не обертаючись.

 – Такий собi Ван дер Ваальс вiдкрив рiвняння стану газiв. Спасибi йому: люди одержали рiдкий водень i рiдкий гелiй i навчилися будувати холодильнi установки…

Промiнь мого лiхтарика вперся у свiтле полотнище на стiнi. Я придивилася: це було iнженерне креслення Головноi будiвлi МДУ – а пiд ним багатоповерхове пiдземелля з лiнiею пiдземки.

– А це що?!

– Не гальмуй, – вiн iшов не зупиняючись. – Часу немае.