Темний Світ. Рівновага

Я знову його наздогнала, боячись вiдстати, боячись залишитися на самотi в цьому холодi, в цiй темрявi. Моi валянки шурхотiли по вкритому iнiем бетону, звуки дивно вiдлунювали вiд стiни до стiни, зi стелi звисали сталактити, блищали кристали льоду, нагадуючи коштовне камiння…

«У печерi гiрського короля» – от на що це було схоже. Зачарована печера, яку стережуть духи або привиди, а, якщо пощастить, ще й дракон. І ми йдемо туди, де зберiгаються його скарби…

Я сповiльнила крок. Стiни були обклеенi шпалерами, старими газетами.

Дуже старими: «Правда» за 1948 рiк…

– «Іще пустельнi Ленiновi гори, – виспiвуючи бурмотiв Інструктор, – та прапори будови гордо майорять, тут корпуси постануть скоро, студентськi голоси уранцi задзвенять…»

– Ми що, пiд Головною будiвлею?! – до мене дiйшло аж тепер.

Вiн посмiхнувся:

– Усе, що ти хотiла знати про Темний Свiт, але боялася запитати. У тисяча дев’ятсот сорок восьмому роцi ми почали рити котлован… Знаеш цю легенду про заморо5зку?

Я знала.

Скiльки легенд розповiдали про Головний будинок: нiбито грунти пiд котлованом були слабкi, тому iх залили рiдким азотом i поставили таемнi крiогеннi генератори…

Зуби моi почали цокотiти. Чи то з холоду, що проникав пiд куфайку, чи ще чогось.

– Ви сказали… ви сказали: «ми»?!

Вiн подивився серйозно й навiть з деяким сумом:

– Нормальнi були грунти.

* * *

Вони працювали вдень i вночi – поспiшали. Кiвш екскаватора натрапив на перешкоду, машина сiпнулася й стала.

Екскаваторник дядько Толя вибрався з кабiни i зацiпенiв, дивлячись униз.

Перший до нього пiдбiг Серго, молодий геодезист, i теж став як укопаний. Інструктор опинився на мiсцi подii через кiлька секунд:

– Чому не на робочому мiсцi?!

Глянув – i закричав у рупор, викликаючи Івана Івановича, який вважався найрозумнiшим iнженером на дiльницi. Іван Іванович устиг пiдбiгти…

Отут iх i накрило.

* * *

На фотознiмку майже сiмдесятирiчноi давностi важко було розрiзнити обличчя.

Котлован, екскаватор, прожектори…

– Розумiеш, ми не знали, до чого тут докопаемося. Ми не збагнули, що сталося… спочатку. Чесно кажучи, не людська ця справа, але так вийшло…

У нього задзвонив телефон.

– Йдемо, – буркнув вiн у трубку звично буркотливим голосом. – Уже прийшли. Хвилинку зачекайте!

* * *

Величезний зал – дивно величезний, враховуючи, скiльки землi, камiння, перекриттiв, скiльки труб i обплетених жил у нас над головами.