Темний Світ. Рівновага

Група зацiкавлених громадянок нiде не дiлася – навпаки, стала щiльнiша. Завтра по гуртожитку поповзуть чутки, що далi, то дивовижнiшi. Причому нiхто не розповiдатиме, як я була в пiдземеллi пiд унiверситетом i бачила портал в iнший свiт. Замiсть цього чужа фантазiя пiдсуне менi нову бiографiю в ролi подруги Бонда… тобто Матвiя чи Захара, чи…

– До речi, мене звуть Семен. Для друзiв Сем.

– Дар’я, – представилась я i ледве стримала напад нервового смiху. – Ну вибач, я справдi спiзнююся…

І побiгла.

Роздiл п’ятий

Оперативниця

Пригоди притягують одна одну.

Конвеерна стрiчка вашого життя може тягтися мiсяцями, роками, столiттями, тодi мудра людина складе подяку долi, а енергiйна – помре з нудьги. Зате якщо на доброчинному студентському вечорi ваш лотерейний бiлет – раптом! – виграе шоколадку, цiлком можливо, до ранку на кухнi лопне найголовнiша труба, водопровiдник – зненацька! – виявиться добрим чарiвником, подаруе вам монетку для здiйснення бажань, принц гепнеться на ваш дах прямо верхи на драконi, але пригоди на цьому не закiнчаться.

Я зупинилася, щоб перевести дух, i пiймала в долоню свiй амулет. Стисла, вiдчуваючи, як срiбне око притискаеться до шкiри…

Свiтло! Зелень трави, потоки ультрафiолету, жовтi й синi метелики, стовпи свiтла над головами. Я бачила людськi голоси, що розтiкаються кольоровими хвилями, я поглядом розрiзняла спiв птахiв i сигнали машин з вулицi. Я бачила хвилювання, що охопило Семових однокурсниць, i шлейф загальноi цiкавостi, який тягся за ним – i набагато слабше за мною.

Я бачила чужi страхи й мотиви, iх було занадто багато, так строкато й складно, прекрасно, моторошно, яскраво…

І раптом на всю цю пишноту впав пульсуючий аварiйний червоний вiдблиск.

Двое цiлувалися вiддалiк, бiля лави, в усiх на очах. Я бачила тiльки потилицю хлопця й руки дiвчини – але дiвчина мене не цiкавила; на скронi у хлопця мерехтiв уже знайомий менi символ. Цей знак був схожий на розпечене клеймо ката.

Я випустила амулет. Свiт став буденним, небо бляклим, студенти навколо – просто людьми, поцiлунок – чужим поцiлунком.

Я пiдiйшла й зупинилася поруч; дiвчина помiтила мене перша:

– Вам щось треба?

Хлопець обернувся до мене, i тодi я його впiзнала. Згадався вчорашнiй вечiр. Урна, зниклий амулет, мiй розпач, промiнь лiхтаря. Мовчазний студент мехмату, що з’явився вчасно: «Ми з подругою квартиру наймаемо…»

– Я хочу повернути тобi твiй лiхтарик, – сказала я перше, що спало на думку.