Варан

– Я… – промимрив Лиско, одразу зметикувавши, хто тут головний.

– Вiдповiси, – сухо пообiцяв горнi. Обернувся й пiшов углиб скелi, неначе бував тут давнiше, наче точно знав, куди треба йти.

Лиско, стогнучи, пiднявся. Розмазав кров по пiдборiддю; пiдiйшов до Варана, змiряв його холодним липким поглядом i, ухнувши, втопив кулаком у лице – Варан не встиг ухилитись. Спалахнули iскри, полетiли зi стелi, мовби пiдсвiченi сонцем дощинки. Варан завважив, що сидить на долiвцi, як перед тим Лиско, i пiдлога хитаеться, мов перевантажений човен.

– Вiдповiси, – зловiсно вiдказав причальник над самою його головою. – Один бурдюк я з тебе списую, як вiдшкодування… збиткiв. І щоб я тебе бiльше не бачив, щеня!

І пiдхопивши скриньку, поспiшив слiдом за горнi, на ходу вигукуючи:

– Мiй пане, праворуч! Прошу поiсти, перевдягнутися, умитися, адже пiддонцi – вони пiддонцi i е…

Варан пiдняв з пiдлоги своi окуляри. Витер кров з пiдборiддя.

Нiчого, подумав. Попадешся ти менi в сезон.

* * *

Як завжди, не вистачало дня.

Метушилися. Пакували речi, ховали в сухi криiвки. Знiмали з завiс дверi, змащували жиром непотрiбнi в сезон iнструменти, зашивали в мiшки, швартували по сараях. Припасали iду на ковчегу; востанне оглядали поля – чи всюди добре лежить сiтка, чи не змие донна течiя перший врожай репсу.

Дощ ослабнув, а потiм перестав зовсiм. Уперше за мiжсезоння.

Дiти верещали, бiгали по селищу, обiймалися:

– Сонечко, сонечко! Визирни в вiконечко!

Небо виразно посвiтлiшало.

– Хутчiй, хутчiй!

Варан допомiг матерi залiзти в човен, посадив малечу одну по однiй. Залiз i собi, сiв веслувати поруч iз батьком.

– Ну, хай Імператор помагае, – уривисто сказав той. – Нумо.

Берег вiддалявся. Ковчег ставав усе ближче – кособоке селище на водi, обвiшане мотузяними драбинами, з рiденькими димками, що здiймалися з багатьох коминiв.

Човен хитався. Малечу стало нудити.

– Мамо, це Шуу пiд водою ригае?

– Не повторюй дурниць… Це Імператор вiдкрив греблю, i тепер вода пiдiймаеться.

– А чому ми так хилитаемось?

– Мовчи…

Дiстались до високого облавка ковчегу. Вилiзли, пiдняли човен; сяк-так розташувалися в крихiтнiй кiмнатцi-каютi. За стiнкою з натягнутоi шкури плакало сусiдське немовля.

Витягнулися на жорстких полицях. Завмерли, прислухаючись, як вируе ззовнi вода.

– Ма-ам… – заскiмлила Лiлька.