Варан

– Чого?

– А можна я собi намисто куплю скляне?

– Можна…

– А я, – басом сказала Тоська, – нiчого собi не куплю. Я грошей назбираю i на великiй черепасi покатаюся. За хвилину монета… за хвилину монета, отак.

– Ти перше грошей надбай…

Ковчег хитнуло. Ще й ще; Тоська сiла на лавцi, закриваючи рота руками:

– Ой, мене знудить зараз…

– То вийди.

– Боюся, що змие…

– Варасю, вийди з нею.

Варан пiдвiвся, взяв маленьку за плечi, витягнув на вузький дашок над бурхливим морем; небо було геть свiтле, над морем висiв туман, i напiвзатоплене селище здавалося несправжнiм, примарним.

Бiля самого берега з-пiд води стирчали дахи. У Варановiй хатi вода дiйшла вже до рiвня столу…

Якiсь запiзнiлi гультяi, лаючись, загрiбали вiд берега до ковчегу, i човен iхнiй метляло, мов пiрце.

– Диви, Варасю! Там сине!

Брудний малечий палець з обкусаним нiгтем указував на небо.

– Дивися, там уже дiрка! І в дiрцi сине! Це небо, небо!

Новий напад нудоти урвав ii захват.

Варан не вiдриваючись дивився вгору, але не на клаптик синяви, яку вiн, на вiдмiну вiд Тоськи, бачив багато разiв i в мiжсезоння. Високо в розривах хмар летiли, окреслюючи широкi кола, птахи – не дiйнi кричайки й не дикi ситухи, а справжнi високi птахи, пластуни чи навiть крилами…

На сiре, страшне, хвилясте море впав перший промiнь сонця. Упав i потонув у туманi; ковчег метлявся на хвилях, потворний на вигляд, але абсолютно непотоплюваний.

Пахло смаженою рибою. Пахло вiтром. Туман розсiювався, i коли вiн розвiявся остаточно – селища вже не було i не було хмар. Перед ошаленiлими, з примруженими очима пiддонцями постало море – сине, а не сiре, небо – сине, а не сiре, бiла скеля в плямах першоi зеленi – свiт горнi, перетворений на острiв уже серед води, а не хмар, i вражено задавлений на власне невпiзнаване вiддзеркалення.

Роздiл другий

– Ти з мiсцевих, чи не так? Пiддонець?

– Так.

– А чому без окулярiв?

– У мене очi звикають.

– Правда? Це добре…

Вiдвiдувач усмiхнувся. Це був не единий вiдвiдувач, Варан уже чув, як за сусiднiми столами вимогливо постукують кухлi, вiдчував, як починае лютитися за шинквасом засмикана мати… Але вiдiйти нiяк не мiг. Цей вiдвiдувач натякнув йому щодо роботи, а робота – iнакша, не ця – була Варановою мрiею от уже мiсяць, iз самого початку сезону.

Була обiдня година.