Варан

Нарештi попереду мигнуло свiтло, райдужною плiвочкою захилиталась поверхня, i Журба, велично вигнувши шию, прорвала ii. Обтрусила зi шкiри потоки i водоспади, покосилась на Варана з поблажливою зневагою, мовляв, як тобi, сухопутний черв'ячку?

Варан озирнувся.

Грот був найбiльший з тих, що вiн бачив досi, – i, звiсно, найкрасивiший. Сонце пробивалося в нього не тiльки з-пiд води, але й згори, зi щiлин у куполi. Сталактити тяглися до своiх вiддзеркалень, утворюючи колонаду; вапнянi патьоки були схожi на парадне драпування.

Нiла вже вибиралась по сходах кудись нагору; Туга, звикла перепочивати в «палатi», витягла шию по водi й сонно зiтхнула.

– Іди сюди! – покликала Нiла. Варан плюхнув iз сiдла у воду, видерся на плаский камiнь, обтрусився, як ситуха на березi. Полетiли бризки.

– Сюди! – голос Нiли долинав десь згори. – Пiднiмайся!

На сухiй квадратовiй площинцi безладно валялись шкiрянi подушки, жаровня з залишками вугiлля й купа перламутрових скалок. Глек iз-пiд вина трiснув i лежав тепер у маленькiй червонiй калюжцi.

Нiла витягла звiдкись мiтлу й совок:

– Хазяiну скажеш, у гротi прибрано. Тут вони такого, бувае, накоять – змiйсихи носом крутять…

Варан простягнув руку за мiтлою. Нiла вiддала не зразу. Була мить, коли вони стояли лицем до лиця, у чотири руки держачись за гладенький держак. Нiла мовчала, нiчого не пояснюючи. Очi ii, вiчно примруженi, у пiвмороку нарештi розплющились, i кожна зiниця здавалася входом у шахту.

– Це гостьовий шлях, – сказала Нiла глухо, мовби стримуючи сльози.

 – Ми по ньому вiдвiдувачiв возимо. Вiн уздовж берега йде, по краю, тому свiтло. А коли повернути вглиб – там такi переходи… такi лабiринти… i там завжди темно.

– А ти любиш, коли темно? – спитав Варан, вiдчуваючи, як нагрiваеться в долонях злощасна мiтла.

Нiла рiзко кивнула:

– Сонце пече. Не люблю.

А окуляри, хотiв спитати Варан, але вчасно прикусив язика. Звиклi до яскравого свiтла горнi не носять окулярiв. А заморськi гостi – тi взагалi вважають, що затемненi скельця пiддонцiв ховають брехню в очах, i пожадливiсть, i ще Шуузна-що.

От чому хазяiну так сподобалось, що очi Варана звиклi до свiтла…

Нiла ждала чогось. Не спускала вимогливого погляду.

– Поiдьмо вглиб? – обережно запропонував Варан. Вона кивнула знову.

– А хазяiн?

– Хазяiн велiв у гротi прибрати й дiвчаток вигуляти. До вечора не шукатиме. – Вона нарештi випустила мiтлу.

Варан, вiдвернувшись, швидко-швидко задзвенiв розлущеними черепашками, загримiв черепками.