Варан

Нiла зiбрала подушки й вичистила жаровню. Мовчки, не дивлячись одне на одного, вони склали смiття в мiшок, прив'язали важкий камiнь, пiдтягнули до виступу над водою, зiштовхнули; розiйшлись по водi хвилi, пiднялося декiлька бульок. Комусь iз наших буде на осiнь вiтаннячко, подумав Варан. Утiм, восени й смiття на добре: загати змiцнити або ще щось…

Нiла тихенько свиснула. Змiйсихи пiдняли рогатi голови, iхнi опуклi очi блiдо свiтилися зеленим.

Не турбуючи себе спуском по схiдцях, Нiла стрибнула у воду з краю скелi.

Красиво, без сплеску, пiрнула у воду, виринула прямо перед Тугою, ухопилася за повiд:

– Годi хропти, стара! iдьмо!

Варан замружив очi i теж стрибнув. Вода здалася цупкою, мов шкура на барабанi; Варан випiрнув оглушений. Журба покосувала iз презирством.

* * *

– Пiдожди, я зараз вогник запалю.

Варан почув торопкий стук кременя.

Нiчого не було видно. Заплющенi очi або розплющенi – не мало значення. Темрява. Самоцвiти на лусцi змiйсих, смарагдовi опуклi баньки, бiле Нiлине обличчя – у мороку все вмерло.

Замiсть самоцвiтiв могло бути просто камiння, змiйсихи могли бути слiпi, а Нiла могла бути потворною вiдьмою…

Варану стало страшно. Вiн уперше пожалiв, що пiшов за нею в надра гори, в лабiринт переходiв. Хто вона така? Хто вона йому?

Зродився вогник. Із безвiстi з'явились Нiлине лице i долоня з довгою тоненькою свiчкою, поверхня води, тiнi рогатих голiв на довгих шиях.

– Злякався?

– Дзуськи.

– Я тут була давнiше… Тут сухих каменiв нема.

Праворуч вiдкритий тунель, там iнодi хазяiн особливо хоробрих гостей водить, зi смолоскипами… А прямо – дуже глибока кишеня. Я три рази пiрнути намагалась, мало не втопилась… Не вийшло.

– А там? – Варан махнув рукою налiво.

– Там iнший коридор, тунель, потiм два гроти один за другим, потiм розвилина. Якщо лiворуч повернути, то скоро вийдеш у таку печеру… Я там рiзнi речi знаходила. Шовкова хустка плавала… Стара, уся майже в дiрках, але з малюнком. Потiм шматки корка… Потiм iз дерева така фiгура, з двома головами.

Принесла хазяiну, кажу, може, продати… А вiн каже: спали. А спалила iншу дровиняку, а фiгуру сховала – вельми гарна. Потiм тобi покажу.

– Це що, з двома головами гарна?

– Еге ж… Знаеш, у цих печерах скарби е. Точно е. Водою iх поволi вимивае… А е просто сховки. Горнi в мiжсезоння так iх лаштують, щоб у сезон, коли вода пiднiметься – не дiстати. Кажуть, тут десь княжа скарбниця…

– А то князю бiльше нема де скарбницю зберiгати.