Варан

– Не знаю… Шахраi, якi в сезон промишляють, так просто грошi з Ікла не вивезуть – варта перевiряе. От вони й ховають. А потiм, у мiжсезоння, коли варта розлiтаеться – вони приходять i виймають.

– А ти шукала?

– Ну звiсно. Знайшла фiгуру двоголову i ще один черевик на праву ногу з золотою набiйкою. Вiн у шпаринi застряг i тому не потонув. Із цiеi набiйки менi вдома перстеник викували…

Усе ще тримаючи свiчку на долонi, вона торкнула ногою Тугу. Змiисиха, ледве видна в темрявi, рушила уздовж печери – двi хвилi розкинулись, мов продiл на чорному волоссi.

Нiла притримала змiйсиху поряд iз глибокою, порослою водоростями щiлиною. Варан здригнувся, але те, що здалось йому живим потворним тiлом, було всього лише здоровезним ланцюгом, що звисав згори. Ланцюг позеленiв, узявся черепашками; кожна ланка була завбiльшки з блюдо.

Нiла обернулась:

– Тут горище.

– Що?

– Так називаеться – горище. Верхня печера. Суха. Хочеш подивитись?

– А хто ланець повiсив?

– Може, моряки.

– Проiржавiв?

– Сто лiт висiтиме – не проiржавiе… Боiшся, чи що?

Не чекаючи вiдповiдi, Нiла затисла запалену свiчку в зубах. Зiсковзнула з сiдла й ухопилася за нижню ланку. Пiдтягнулась. Ланцюг захитався, скреготнув, пiд склепiнням печери розляглася шелестка луна. Застрибали тiнi – наче не дiвчина видиралася нагору, а багаторуке чудовисько.

Змiйсихи не стривожились. Туга витягнула шию i приплющила очi; не ризиковано, подумав Варан.

Згори падали краплi. Знову стало темно – Нiла зникла за навислим черевом скелi, i тiльки мерхлi вiдблиски свiдчили, що свiчка в ii зубах iще горить. Дiждавши, поки ланцюг перестане смикатись, Варан ухопився за нижню ланку; ланцюг був холодний i порский. Гостра мушля враз подряпала мiзинця.

– Давай сюди! – Варан побачив вогник просто над головою. – Тут сухо!

Тонка рука схопила його за плече, допомагаючи видертися. Варан твердо став на каменi, сiв на п'яти, витер руки об мокрi штани.

Суха кишеня, стеля низька, так що на повний зрiст стати не можна. Каменi несподiвано гладенькi, вочевидь кимось колись обтесанi. Дивний запах – не вогкостi, не водоростей, а начеб деревноi смоли. Приемний.

На стелi, теж гладкiй, малюнки кiптявою. Не зрозумiло, чи то дитина бавилася, чи то таемнi знаки.

– Гей, може, це карта? Де скарби сховано?

– Я шукала. – Нiла всмiхалась, чомусь задоволена.